– Почекай до мого похорону.
– Ах, коли б швидше! – сказала вона мрійно, з наївною жорстокістю. – Ти був би жахливо гарний, якби був знаменитий. Знаєш, що мені найбільше в тобі подобається?
– Ні.
– І я також не знаю, – промовила вона замислено і знову поцілувала його. – Тепер уже не знаю. Тепер уже хай би хто ти був... – Вона кволо здвигнула плечима. – І це назавжди. Розумієш?
Прокоп жахнувся такого суворого однолюбства. Вона стояла перед ним, аж по очі закутана в хутро блакитного песця, і дивилась на нього блискучими ніжними очима в сутінках вечора.
– Ох, – зітхнула раптом і зсунулась на край стільця, – в мене трясуться ноги. – Вона гладила їх і терла з наївною безсоромністю. – Як же я тепер буду їздити верхи? Прийди, милий, прийди сьогодні до мене. Mon oncle Шарля немає дома, а хоч би й був... це вже для мене байдуже. – Вона встала й поцілувала його.
– До побачення.
На дверях вона зупинилась і, вагаючись, вернулась до нього.
– Убий мене, будь ласка, – промовила, опустивши руки, – вбий мене.
Він притяг її до себе.
– Навіщо?
– Щоб мені не йти звідсіль... і щоб сюди ніколи, ніколи не вертатись.
Він шепнув їй тихо:
– Завтра?
Княжна глянула на нього і схилила голову. Це була згода.
Минуло чимало часу, поки й він вийшов у темну ніч. Хтось за сто кроків від нього підвівся з землі і став чистити рукавом одяг. Це був мовчазний Гольц.
XXXIV
А коли він прийшов до неї після вечері, увесь насторожений і непевний, то ледве впізнав її, така була гарна. Княжна відчувала його жагучий погляд, що обпікав її з голови до ніг. Вона променіла і віддавалась йому очима, ні на кого не зважаючи, так що він аж жахався. Там був якийсь новий гість, д’Емон на ймення, дипломат, чи що, чоловік монгольського типу, з фіолетовими губами й короткими чорними вусиками та борідкою. Цей добродій, як видно, був знавець фізичної хімії. Беккерель, Планк, Нільс Бор, Міллікен та інші ймення так і злітали в нього з язика. Він знав Прокопа з літератури і дуже цікавився його дослідами. Прокоп піддався на це, багато розповідав, забув на мить дивитись на княжну. І за це дістав під столом такий стусан у ногу, що аж засичав і мало не дав здачі; до того ж уловив ревнивий погляд. У цю мить він мусив відповідати на дурне запитання князя Сувальського, що це, власне, за енергія, про яку тут стільки мови. І, схопивши цукорницю, так сердито поглянув на княжну, ніби хотів пожбурити їй у голову, й почав пояснювати, що коли б удалось нараз звільнити всю енергію, замкнену тут, то вона б висадила в повітря Монблан і Шамоні; але цього не вдасться зробити.
– Ви це зробите, – промовив д’Емон упевнено й серйозно.
Княжна всім тілом перехилилась через стіл.
– Що ви сказали?
– Що він це зробить, – повторив пан д’Емон з цілковитою певністю.
– Ось бач, – сказала княжна голосно і сіла з переможним виразом.
Прокоп почервонів і не наважився глянути на неї.
– А коли він це зробить, – жадібно спитала княжна, – то буде дуже знаменитим? Як Дарвін?
– Коли він це зробить, – відповів д’Емон без вагання, – королі вважатимуть за честь нести кінчик покривала на його домовині. Якщо тоді ще будуть королі.
– Дурниця, – буркнув Прокоп, але княжна запалала невимовним щастям.
Він нізащо в світі не глянув би на неї; увесь почервонів і в розпачі крутив у пальцях грудку цукру. Нарешті зважився підвести очі. Вона дивилась на нього з безмежною любов’ю.
– Чи ти... – звернулась до нього тихо.
Він добре розумів, що питає “любиш мене?”, але прикинувся, ніби не чує, і втупив очі в білу скатерку. Мабуть, ця дівчина ошаліла або ж хоче навмисне...
– Любиш? – долетіло через стіл голосніше і впертіше.
Він швидко кивнув і подивився на неї очима, п’яними з радощів. На щастя, в загальній розмові цього ніхто не почув. Лише д’Емон мав вираз обличчя аж надто скромний і неприсутній.
Розмова точилася про всяку всячину, аж раптом д’Емон, як видно, знавець усього на світі, почав викладати фон Граунові його родовід до тринадцятого сторіччя. Княжна з величезною цікавістю почала розпитувати подробиці. Тоді новий гість став перелічувати і її предків, ні на мить не задумавшись.
– Досить, – мовила княжна, як д’Емон дійшов до року 1007, коли перший Гаген заклав Печорський баронат в Естонії, убивши там когось, бо далі тієї події генеалоги не добрались.
Але д’Емон вів далі.
– Той Гаген, або Агн Однорукий, був, як можна довести, татарський князь, узятий у полон при наїзді на Камську землю. Перська історія знає хана Агана, що був сином Гів-хана, короля туркменів, узбеків, сартів та киргизів, а той був сином Вейвуша, сина Літай-хана Завойовника. Про того “імператора Лі-Тая” згадується в китайських джерелах, як про владаря Туркменії, Джунгарії, Алтаю і Західного Тібету аж до Кашгарії, що її він спалив, убивши там до п’ятдесяти тисяч люду, поміж ними й китайського володаря, якому обмотали голову мокрою мотузкою і стягували доти, аж поки череп луснув, як горіх. Про дальших предків Лі-Тая нічого не відомо, поки науці неприступний архів у Лхассі. Його сина Лі-Тая Вейвуша, занадто дикого навіть для “стародавніх монголів, у Кара-Бутаку забито на смерть кілками від юрт, а син Вейвуша Гів-хан спустошив Хіву і володів землями аж по Ітіль, чи сучасну Астрахань, де прославився тим, що звелів повиймати очі двом тисячам людей, прив’язати всіх до мотузки і пустити в Кубанські степи. Аган-хан пішов слідами батька, водив походи аж до Булгара, нинішнього Симбірська, де одного разу його взяли в полон, відтяли йому праву руку й держали як заручника, аж поки йому вдалось утекти в Прибалтику, до лівонської чуді. Там він прийняв хрест від німецького єпископа Готілли чи Гутілли, і, мабуть, з великої побожності заколов на кладовищі шістнадцятирічного спадкоємця Печори і взяв його сестру за дружину. Через двоєженство він заокруглив свою державу аж по Чудське озеро. Про це говорить Никифорівський літопис, де його вже названо “князь Аген”, а Езельський літопис титулує його “rex Aagen”[66] 66. Його нащадків, – закінчив тихо д’Емон, – було вигнано, але ні в якім разі не скинено з трону. – Він устав, уклонився і так і лишився стояти.