– Незабаром після тієї сповіді прибув до нас учитель танців: він кохався з моєю гувернанткою, такою огрядною жінкою. Я підгледіла їх, знаєш?., і бачила все. Мені стало огидно, ох, та я стежила за ними, хоч... і не могла зрозуміти.. Але раз у танці я раптом збагнула, коли він мене притиснув до себе. Та після цього я не дозволяла йому й торкатись до мене. І навіть стріляла в нього... з пістолета, і їх мусили прогнати обох.
В той час... мене жахливо мучили математикою, яка мені взагалі не лізла до голови. Учив мене один сердитий професор, знаменитий вчений; ви, вчені, всі дивні люди. Він давав завдання і дивився на годинник; через годину треба було закінчити. А коли мені залишалось п’ять хвилин, чотири, три, а в мене ще нічого не було, мене огортало таке страшне почуття, серце починало калатати... – Княжна стисла Прокопову руку, вдихнула повітря крізь зуби. – А потім навіть раділа урокам із ним...
У дев’ятнадцять років мене заручили. Ти про це не знав? А оскільки я вже знала все, мій жених мусив мені присягнути, що ніколи до мене не торкнеться. Через два роки він загинув у Африці. Я наче збожеволіла. З романтики, мабуть. Після цього мене вже ніколи не примушували виходити заміж. Я гадала, що з цим уже все покінчено.
Бо тоді я примушувала себе вірити, що винна перед ним і по його смерті мушу зостатись вірною йому; мені нарешті здалося, ніби я його й кохала. Тепер бачу, що все це я лише грала сама перед собою і що не почувала нічого, нічого, крім дурного розчарування!
Правда, дивно, що я повинна тобі розповідати про себе такі речі? Знаєш, так приємно, не соромлячись, говорити про себе все. Аж морозить, ніби роздягаєшся.
Коли ти вперше прийшов сюди, я подумала, що ти такий, як той професор математики. Я тебе, милий, так боялась, ніби ось-ось ти даси мені завдання, і серце моє забилось.
Коні, коні, ось що мене п’янило. Коли в мене є коні, гадала я, мені не потрібне кохання. І їздила я наче шалена.
Завжди мені здавалось, що кохання це щось вульгарне, невимовно огидне. Бачиш, тепер мені так не здається, і це мене страшенно лякає й принижує. Але знов же мене й тішить те, що я така, як і всі. Коли я була малою, то боялась води і мене вчили плавати на сухому, бо до ставка я не йшла; придумала собі, що там є павуки. А якось на мене найшла-таки відвага чи розпач; я заплющила очі, перехрестилась і плигнула. Не питай, як я відтоді пишалася цим: ніби витримала іспит, ніби вся змінилась... Коханий, коханий, я забула перехреститись.
Ввечері княжна прийшла до лабораторії неспокійна, збентежена. Коли Прокоп обійняв її, з жахом промовила:
– Розплющив око, розплющив око... Ох! – Вона мала на увазі старого Гагена.
Пополудні (Прокоп цілий день стежив за нею, як шалений) вона мала довгу розмову з oncle Роном, та не хотіла про це говорити. Взагалі, здавалось, що вона хоче чогось уникнути: кинулась в обійми Прокопові так пристрасно й віддано, немов би хотіла за всяку ціну забутись. Нарешті вона заспокоїлась, заплющила очі, квола, як стеблина. Він гадав, що вона спить, але вона зашепотіла:
– Коханий, найкоханіший, я щось зроблю, я зроблю щось жахливе; але тоді вже ти мене не посмієш покинути. Заприсягнись мені, заприсягнись, – дико повторювала вона і зірвалася з крісла, але знову перемогла себе. – Ах, ні. Навіщо присяги? Карти мені показали, що покинеш. Коли хочеш це зробити, роби, роби зараз, поки не пізно.
Прокоп, звичайно, відразу спалахнув: мовляв, вона хоче його позбутись, їй ударила в голову татарська пиха й таке інше. Княжна розлютилась і почала кричати на нього, що він ниций, жорстокий, що вона йому цього не дозволить, що... що... Та лиш випалила це, як уже повисла в нього на шиї, каючись:
– Я тигриця, правда? Я не хотіла образити тебе... Бач, княжна ніколи не повинна кричати; вона може насупитись, відвернутися, от і все; а я на тебе кричу, наче... наче я твоя жінка. Побий мене, будь ласка! Стривай, я покажу тобі, що я можу робити...
І, покинувши його, почала прибирати лабораторію; навіть, намочивши під краном ганчірку, стала навколішки й почала мити підлогу. Це, очевидно, мало бути покутою, але це їй сподобалось; вона весело терла ганчіркою по підлозі, наспівуючи пісеньку, підслухану, мабуть, від служниць, “Як підеш спати” чи щось таке. Він хотів її підвести.
– Ні, стривай, – боронилась вона, – ще он там, – і полізла з ганчіркою під стіл.