І вона справді прийшла. Прибігла, захекана, ридаючи без сліз.
– Завтра, завтра, – хотіла щось сказати, але враз на плече їй лягла чиясь сильна й ласкава рука. Це був oncle Рон.
– Йди додому, Міно, – сказав він твердо. – А ви тут зачекайте, – звернувся він до Прокопа і, обнявши її за плечі, силоміць повів до замку.
За часинку вернувся і взяв Прокопа під руку.
– Мій любий, – сказав він без гніву і якось зі смутком, – аж занадто я розумію вас, молодих людей, і... співчуваю вам. – Він безнадійно махнув рукою. – Сталося те, чого не повинно було статись. Я не хочу і... не можу вас навіть засуджувати. Навпаки, визнаю, що... розуміється...
Розуміється, це був поганий початок, і le bon prince[67] заговорив про інше.
– Мій друже, я вас поважаю і дуже... люблю. Ви людина чесна... і геніальна, що рідко трапляється разом. Я мало до кого відчуваю таку симпатію... Ви вірите, що наміри мої щодо вас найзичливіші? Я знаю, що ви досягнете надзвичайних висот.
– Не вірю й на крихту, – відказав спокійно Прокоп, остерігаючись, щоб не попастися на якийсь гачок.
Le bon oncle збентежився.
– Шкода, дуже шкода, – промимрив він. – Те, що я вам хотів сказати, потребує... еге ж, цілковитої взаємної довіри.
– Mon prince, – перебив його Прокоп ввічливо, – як ви знаєте, я тут не вільний чоловік і гадаю, що за таких обставин не маю підстав до занадто великої довіри.
– А, так, – з полегкістю зітхнув дядько Шарль, утішений таким поворотом розмови. – Ваша правда. Ви натякаєте на той неприємний факт, що вас стережуть? Про це саме я й хотів говорити. Дорогий друже, щодо мене, то я ще з самого початку засудив цей спосіб держати вас на території заводу. Це... жорстоко... незаконно, брутально і... при вашому значенні просто нечувано. Я вжив деяких заходів... Ще до цього, ви розумієте? – додав він швидко. – Заступався за вас у вищих інстанціях, але... з огляду на певне міжнародне напруження... влада в паніці. Вас тут затримано як шпигуна. Нічого не вдасться зробити, хіба... – дядько Рон нахилився до Прокопа, – хіба що... втекти. Довіртесь мені, я вам дам змогу. Слово честі.
– Яку змогу? – запитав Прокоп недбало.
– Просто... зроблю це сам. Візьму вас у своє авто і... мене тут не можуть затримати. Подробиці потім. Хочете?
– Пробачте, я зовсім не хочу, – відповів твердо Прокоп.
– Чому? – крикнув oncle Шарль.
– По-перше, не хочу, щоб ви, mon prince, отак через мене ризикували. Така особа, як ви...
– А по-друге?
– А по-друге, мені тут починає подобатись.
– А далі, далі?
– А далі – нічого, – засміявся Прокоп, твердо витримавши допитливий, серйозний погляд князя.
– Стривайте, – озвався oncle Рон по хвилі. – Я не хотів вам цього казати. Тут ідеться про те, що за день, чи за два вас мають перевезти в інше місце, до фортеці, у зв’язку з тим самим обвинуваченням у шпигунстві... Ви не уявляєте собі... Дорогий друже, тікайте, тікайте звідси, поки є часі
– Невже це правда?
– Слово честі.
– Тоді... тоді я вам вдячний, що ви мене вчасно попередили.
– І що ви зробите?
– Ну, приготуюсь до цього, – хижо промовив Прокоп. – Повідомте їх, будь ласка, що це... не так легко зробити...
– Що, що, пробачте?.. – затинаючись, спитав Шарль.
Прокоп махнув рукою, аж засвистіло в повітрі, і ніби кинув якусь річ, сказавши:
– Б-бах! Рон остовпів.
– Ви хочете боронитись?
Прокоп не сказав нічого. Він стояв з руками в кишенях і щось роздумував, грізно спохмурнілий.
Oncle Шарль, такий собі старенький і світлий в нічній темряві, підійшов ближче до нього.
– Ви... ви так її кохаєте? – запитав він уражено чи здивовано.
Прокоп не відповідав.
– Ви кохаєте її, – повторив oncle Шарль і обійняв його. – Будьте мужні!.. Покиньте її, виїжджайте. Це не може так продовжуватись, зрозумійте, зрозумійте ж! До чого б це призвело? Прошу вас, ради бога, пожалійте її, врятуйте від скандалу; невже ви гадаєте, що вона могла б бути вашою дружиною? Може, вона вас і кохає, але вона занадто горда; коли б довелося зректися княжого титулу... Ох, це неможливо, неможливо!.. Я не хочу знати, що було між вами, але від’їжджайте, коли її кохаєте, і то ще цієї ночі. В ім’я кохання їдь, друже, благаю тебе, прошу тебе її ім’ям; ти вже зробив її найнещаснішою жінкою, – чи ж не досить цього? Бережи її, коли вона сама себе не вміє берегти! Ти її кохаєш? Тож пожертвуй собою!
Прокоп стояв непорушно, похиливши голову; і le bon prince відчував, як у цього чорного грубого телепня розривається від болю нутро. Співчуття краяло йому серце, але в нього була ще одна зброя, і він мусив з нею виступити.