– Вона фантазерка, горда, страшенно честолюбна – ще з дитинства. Тепер ми отримали документи незмірної ваги, що вона походить із роду, рівного кожній коронованій династії. Ти не розумієш, що це означає для неї. Для неї і для нас. Це, може, й забобони, але ми... ми живемо ними. Прокопе, княжна вийде заміж. Її чоловіком стане ерцгерцог, позбавлений трону. Він порядний і пасивний чоловік, але вона буде воювати за корону; бо воювати – це її вдача, її покликання, її гордість. Тепер перед нею відкривається те, про що вона снила. І ти стаєш між нею і... і її прийдешнім. Але вона вже вирішила, тільки мучиться від докорів сумління.
– Ага, – крикнув Прокоп. – Он як? То ви гадаєте, я тепер відступлюсь? Ну, то почекайте!
І поки oncle Шарль отямився, він зник у темряві, біжу чи до лабораторії.
А Гольц мовчки подався за ним.
XXXVII
Добігши до лабораторії, Прокоп хотів був замкнути двері перед носом у Гольца, щоб забарикадуватися зсередини, але той встиг шепнути:
– Княжна...
– Що таке? – запитав його Прокоп швидко.
– Наказала мені бути з вами.
Прокоп не здатен був приховати радісне здивування.
– Підкупила тебе?
Гольц покрутив головою, і його пергаментне обличчя вперше засміялось.
– Подала мені руку, – сказав він чемно. – Я пообіцяв, що вам нічого не станеться.
– Добре. Револьвер є? Так-от, стережи двері і нікого до мене не впускай.
Гольц кивнув головою. Прокоп провів старанний стратегічний огляд лабораторії, чи можна в ній оборонятись. Трохи заспокоєний, він наставив на стіл різних пляшок, металевих коробок, яких тільки міг назбирати, і дуже зрадів, знайшовши купу цвяхів. А тоді взявся до роботи.
Уранці Карсон ніби випадково підійшов до лабораторії. Ще здалеку він побачив, як перед лабораторією Прокоп, скинувши піджак, вправляється в киданні каміння.
– Дуже здоровий спорт, – весело крикнув він ще здалеку.
Прокоп швидко надів піджак.
– Здоровий і корисний, – відповів охоче. – Що ви хочете мені сказати?
Кишені його піджака дуже відстовбурчились, і там щось торохтіло.
– Що це у вас у кишенях? – запитав Карсон ніби недбало.
– Так собі, хлорацид, – відповів Прокоп, – вибуховий азотистий хлор.
– Гм, а навіщо ви носите його в кишенях?
– А так, для жарту. Ви хотіли мені щось сказати?
– Поки що нічого. Зараз краще змовчати, – відповів стривожений Карсон, тримаючись віддалік. – А що в вас у тих коробочках?
– Цвяхи. А оце, – показав Прокоп, вийнявши з кишені баночку з-під вазеліну, – це бензолтетраоксозонід, новинка, dernier cri[68]. Га?
– Вам би не слід цим так розмахувати, – зауважив Карсон, відступаючи ще далі. – Може, чого бажаєте?
– Чи бажаю? – сказав привітно Прокоп. – Я був би радий, коли б ви їм переказали дещо. По-перше, я звідсіля нікуди не піду.
– Добре, звичайно. А далі?
– А коли б хто до мене торкнувся чи напав зненацька... Гадаю, ви ж не маєте на думці мене вбити?
– Таж ні, слово честі!
– То підійдіть ближче.
– А ви не вибухнете?
– Буду обережний. Я хотів вам іще сказати, щоб ніхто не ліз до моєї фортеці, коли мене не буде дома. На дверях вибуховий шнурок. Обережно, за вами пастка!
– Вибухова речовина?
– Лише діазобензолперхлорат. Ви повинні застерегти людей. Тут їм нічого шукати, правда ж? Далі. Я маю певні підстави гадати, що я в небезпеці. Я був би радий, коли б ви зараз наказали Гольцові охороняти мене особисто... від кожного замаху. Зі зброєю в руках.
– Е, ні, – сказав Карсон. – Гольц буде переведений в інше місце.
– Чому це? – запротестував Прокоп. – Я боюсь залишатися сам. Накажіть йому, будь ласка... – А сам погрозливо наближався до Карсона, подзенькуючи, ніби ввесь був із бляшанок та цвяшків.
– Нехай і так, – швидко погодився Карсон. – Гольц, ви будете оберігати пана інженера. Коли б його хто захотів скривдити... Біс із вами, робіть, що знаєте. Чого ще бажаєте?
– Поки що нічого. Якщо треба буде, я сам прийду до вас.
– Дуже вдячний, – промовив Карсон і заквапився геть з небезпечного місця. Та ледве-но він добіг до своєї канцелярії і віддав по телефону відповідні накази, як у коридорі забряжчало і в двері вломився Прокоп, навантажений бомбами з бляшанок, аж на його костюмі тріщали шви.
– Слухайте, – скрикнув Прокоп, увесь блідий від люті. – Хто дав наказ не пускати мене до парку? Зараз же його скасуйте, інакше...
– Відійдіть трохи далі, будь ласка, – промовив Карсон, тремтячи за столом. – Яке мені в біса діло до вашої... до вашого парку. Ідіть собі.