– Стривайте, – зупинив його Прокоп і примусив себе говорити спокійно. – Припустімо, бувають обставини, коли декому зовсім байдуже, що станеться, – крикнув він раптом, – розумієте? – З брязкотом і дзеленьканням він кинувся до стінного календаря. – Вівторок, сьогодні вівторок. Ось тут, ось тут вона. – Він пошпортався гарячково в кишенях, поки знайшов порцелянову мильницю, досить недбало перев’язану шпагатом. – Тут поки що п’ятдесят грамів. Знаєте, що це таке?
– Кракатит? Ви нам його принесли? – мовив Карсон, пройнятий новою надією. – Тоді... тоді, розуміється...
– Зовсім ні, – засміявся Прокоп і сховав коробку до кишені. – Але як допечете мені, то я розсиплю його, де захочу. Ну, що?
– Ну, що? – Карсон машинально повторив це запитання, зовсім знищений.
– Скажіть, щоб той наймит ішов геть від брами, я хочу пройтися по парку.
Карсон глянув на Прокопа і сплюнув. .
– Тьху, – промовив переконано, – дурницю я вчинив.
– Таки дурницю, – згодився Прокоп. – Але й мені досі на думку не спадало, що в мене є такий засіб... Ну, що?
Карсон здвигнув плечима.
– Боже мій, це ж дрібниця! Я такий радий, що можу вам прислужитись. Слово честі, дуже радий. А ви ж як? Дасте нам цих п’ятдесят грамів?
– Не дам, використаю їх сам, але наперед хочу знати, чи ще дійсна наша давня умова. Свобода пересування і таке інше. Пам’ятаєте?
– Давня умова, – буркнув Карсон. – К бісу ту давню умову. Тоді ви ще не були... тоді ви ще не мали стосунків...
Прокоп скочив до нього, аж забряжчали бляшанки.
– Що ви сказали? Чого я не мав?
– Нічого, нічого, – поквапився відповісти Карсон. – Я нічого не знаю. Мені діла нема до ваших особистих справ. Хочете гуляти по парку – будь ласка, тільки вже йдіть швидше...
– Слухайте, – сказав підозріло Прокоп, – тільки не смійте обрізати електричну проводку до моєї лабораторії, бо...
– Гаразд, гаразд, – запевнив його Карсон. – Статус кво, так? Бажаю вам щастя... Ух, який божевільний, – додав він, коли Прокоп був уже за дверима.
Побрязкуючи залізом, подався Прокоп до парку, важкий і масивний, як гармата. Перед замком стояв гурт панів; тільки-но вони вгледіли його здалеку, як пустилися врозтіч, очевидно, вже поінформовані про цього начиненого вибухівкою шаленця. Їхні спини якнайвиразніше виражали обурення, що “такі речі тут терплять”. Он іде Крафт з Егоном, ведучи з ним перипатетичне навчання[69] 69. Побачивши Прокопа, він кидає Егона й біжить до нього.
– Ви можете мені подати руку? – запитує й червоніє від власного геройства. – Тепер мене за це, напевне, звільнять, – каже він з гордістю.
Від Крафта Прокоп довідався, що в замку з блискавичною швидкістю рознеслась чутка, ніби Прокоп анархіст; а сьогодні, як на те, має сюди завітати один наступник трону... Одне слово, збираються телеграфувати його високості, щоб відклав свій приїзд. Саме це обговорюється на великій родинній раді.
Прокоп обертається на підборі й іде до замку. Обидва камердинери відступають перед ним у коридорі і з жахом туляться до стіни, пропускаючи мовчки наладованого вибухівкою напасника.
У великому салоні засідає рада. Oncle Рон стурбовано ходить сюди й туди, старші родичі страшенно схвильовані підлістю анархістів, гладкий кузен мовчить, а якийсь інший пан запально пропонує послати проти цього шаленого чоловіка солдатів: тоді він або здасться, або його застрелять.
В цю мить відчиняються двері і до салону з брязкотом вдирається Прокоп. Він шукає очима княжну; її тут нема; усі терпнуть від жаху і встають, чекаючи найгіршого, а він звертається хрипко до Рона:
– Я прийшов сказати вам, що наступникові нічого боятися, йому нічого не станеться, будьте спокійні. – Він кивнув головою і швидко вийшов, величний, мов статуя Командора.
XXXVIII
У коридорі нікого не було. Прокоп якнайтихіше підкрався до покоїв княжни і став чекати перед дверима, нерухомий, як той залізний лицар внизу, у вестибюлі. Вибігла покоївка, злякайо скрикнула, ніби побачила страховисько, і зникла в дверях. Трохи перегодя відчинила їх знову, до краю настрахана, і, відступаючи, дала знак зайти до кімнати, а сама якнайшвидше втекла.
Княжна вийшла йому назустріч; вона куталась у довгий халат, видно, тільки-но встала з постелі; волосся над чолом у неї було скуйовджене і мокре, наче вона допіру скинула холодний компрес, сама була землисто-бліда й негарна. Вона повисла в нього на шиї і підставила губи, потріскані від гарячки.
– Який ти хороший, – шепнула, – в мене голова аж тріскається від мігрені, ох, боже! Кажуть, у тебе бомби в кишенях? Я не боюсь тебе. А тепер іди собі, я зараз негарна. Я прийду до тебе ополудні. Обідати не піду, скажу, що мені погано. Йди.