– Я туди поїду, панно, – сказав він тихо. – Якраз... мені треба в тих краях побувати. Коди, б ви. захотіли, я...
Дівчина підвела голову.
– Справді, – скрикнула вона радісно, – ви можете?..
– Бачте, я його давній приятель, – пояснив Прокоп. – Коли ви хочете йоиу щось переказати або послати... я залюбки...
– Боже, який ви добрий! – промовила дівчина. Прокоп трохи почервонів.
– Це дрібниця, панно, – боронився він. – Випадково... Якраз у мене є вільний час... я однаково хочу кудись поїхати, і взагалі... – Він розгублено махнув рукою. – Не варто про це й говорити. Зроблю все, що схочете.
Дівчина зашарілась і враз відвела погляд.
– Я й не знаю вже, як... вам дякувати, – збентежено сказала вона. – Мені так жаль, що... що ви... але це таке важливе діло! А потім... ви його приятель. Ви не думайте, що я сама... – Вона опанувала себе і звела на Прокопа свої ясні очі. – Я мушу йому щось переслати. Від когось іншого. Я вам не можу сказати...
– І не треба, – швидко перебив Прокоп. – Я йому передам, і все. Я такий радий, що можу вам... що можу йому... Хіба йде дощ? – раптом запитав він, дивлячись на її мокру шубку.
– Йде.
– Це добре, – сказав Прокоп, а сам подумав, як би приємно було, коли б він посмів притулити до цієї мокрої шубки чоло.
– Я не маю при собі тієї речі, – сказала вона, підводячись. – Це лише невеличкий пакунок. Якби ви почекали... Я принесу його через дві години.
Прокоп дуже обережно, якось скуто вклонився; він боявся, що втратить рівновагу. На дверях вона обернулась і пильно подивилась на нього.
– До побачення, – сказала і вийшла.
Прокоп сів і заплющив очі. Краплинки дощу на хутрі, густа, мокра вуаль, тихий голос, парфуми, неспокійні руки, туго обтягнені рукавичками, холодний запах, ясний проникливий погляд, прегарні рівні брови. М’яке шелестіння сукні на круглих колінах, ах, руки, маленькі ручки, в тісних рукавичках! Парфуми, глухуватий тремкий голос, а личко ніжне й поблідле...
Прокоп прикусив тремтячі губи. Сумна, схвильована, відважна. Блакитно-сірі очі, ясні й променисті. О боже, боже, як тулилась вуаль до її вуст!
Прокоп застогнав і розплющив очі.
“Це ж Томешева полюбовниця! – промовив він у сліпій люті. – Знала, куди йти, не вперше тут. Може, тут, якраз тут, у цій кімнаті...”
Прокоп від нестерпної муки вп’явся нігтями в долоні. “А я, дурний, ще й набиваюся їхати до нього. Дурень, повезу йому листа! Що, що, що мені взагалі до неї?..”
Враз у нього сяйнула спасенна думка.
“Втечу додому, до своєї лабораторії, туди, нагору. А вона хай сюди приходить! Хай робить тоді, що хоче! Хай... хай собі їде до нього сама, коли... коли їй так потрібно...”
Він окинув поглядом кімнату, побачив зім’яту постіль і застелив ліжко, як звик це робити дома. Потім йому здалося, що застелено не досить добре; він перестелив удруге, підрівняв, пригладив, а далі почав усе рівненько розставляти, прибирати, спробував поробити складки на фіранках, а потім сів із запамороченою головою, з болісним тиском у грудях і чекав.
V
Йому ввижалось, що він іде через величезний город. Довкола виднілись самі лише головки капусти, але ні, це не головки, а скривлені, облізлі, каправі, бридкі, водянисті, прищуваті, розпухлі людські голови; виростали вони з тонких качанів, мекали по-овечому, і по них лазила огидна зелена гусінь.
Аж ось через поле біжить до нього дівчина з чорною вуаллю на обличчі, трохи піднімає пелену і перескакує через людські голови. А з-під них виростають голі, жахливо тонкі й волохаті руки і ловлять її за ноги й за сукню. Дівчина кричить у нестямному жаху й піднімає сукню вище, вище круглих колін, оголюючи білі ноги, і намагається перескочити через ті чіпкі руки.
Прокоп заплющує очі. Йому несила дивитись на її міцні білі ноги, він шаліє від страху, .що ті капустяні головки можуть осквернити її. І враз кидається на землю і зрізує складаним ножем першу головку. Вона по-звірячому виє і клацає гнилими зубами, намагаючись ухопити його за руку. Друга, третя головка. Боже, коли ж він викосить це величезне поле, щоб добратись до дівчини, яка змагається там, на другім боці безкрайого городу? І він, несамовито стрибаючи, топче ті почварні голови, розчавлює їх, штовхає ногами; заплутується в тонких лапах, що присмоктуються до тіла, падає, його хапають, рвуть, душать, і все зникає в запаморочному вирі.
Аж раптом озивається зблизька притлумлений голос:
– Я принесла вам той пакунок.
Він схопився, розплющив очі, але перед ним стоїть служниця з Гибшмонки, косоока, вагітна, з мокрим животом, і подає йому щось угорнуте в мокре лахміття.