Світло згасло. Запала чорна темрява. Тепер його розчавить. Прокоп уже відчуває, як стеля торкається його наїженого волосся, і беззвучно вищить. Ага, ось він намацав двері, вибив їх і кинувся надвір. Але й тут темрява – ні, це не темрява, це туман, такий густий туман, що не можна дихати, і Прокоп задихається, ридаючи з жаху. “Тепер мене задушить”, – жахнувся він і кинувся тікати, ступаючи по якихось живих тілах, що ще ворушилися. Він нахилився, помацав і відчув під рукою, молоді повні перса. “Це... це... Анчі”, – злякався він і почав шукати її голову, але замість голови була порцелянова миска, а в ній – щось слизьке й губчасте, ніби коров’ячі легені. Йому стало гидко і він хотів відірвати руки, але воно липне, присмоктується і лізе по руках угору. Ах, це каракатиця! Каракатиця! Мокра слизька каракатиця з блискучими очима княжни, що дивляться уперто й пристрасно на нього; сунеться по його голому тілу і шукає, де б сісти своїм огидним задом. Прокоп не може дихнути, рветься, заривається руками у щось густе й липке... і прокидається.
Над ним схилився Пауль, кладучи йому на груди холодний компрес.
– Де... де... Анчі? – з полегкістю пробурмотів Прокоп і заплющив очі.
Гуп, гуп, гуп... Він біжить, увесь спітнілий, задиханий, через ріллю, не знаючи, куди так поспішає. Але біжить, аж у нього серце мало не вискочить з грудей, і жахливо боїться спізнитись. Аж ось і дім; без дверей, без вікон; лише вгорі годинник, а на ньому – за п’ять хвилин четверта. Прокоп блискавично усвідомлює, що, як хвилинна стрілка дійде до цифри дванадцять, ціла Прага злетить у повітря.
– Хто взяв у мене кракатит? – реве Прокоп; намагається дертись по стіні, щоб зупинити годинника в останню мить; він підскакує і чіпляється нігтями за тиньк, але сповзає додолу, залишаючи на стіні довгі подряпини.
Виє з жаху і мчить кудись по допомогу. Вдирається до стайні, а там стоїть княжна з Карсоном. Вони голублять одне одного, але рухи у них механічні, як у ляльок, що ворушаться на камінні від теплого повітря. Помітивши його, вони побралися за руки і швидко, швидко почали тікати.
Прокоп глянув і побачив над собою схилену княжну із стуленим ротом і вогнистими очима.
– Тварюко, – крикнув він з похмурою ненавистю і заплющив очі.
Серце його шалено билось. Піт роз’їдав очі, в роті було солоно, язик присох від спраги.
– Ти чогось хочеш? – почувся десь близько княжнин голос.
Прокоп покрутив головою.
Княжна думала, що Прокоп знову заснув, але він за хвильку хрипко спитав:
– Де той конверт?
Вона подумала, що це маячня, і не відповіла.
– Де конверт? – повторив він, наморщивши грізно лоба.
– Тут він, тут, – швидко відповіла княжна і тицьнула йому клапоть паперу, що попався під руку.
Він зібгав його і кинув.
– Це не воно, мені потрібен мій конверт, – повторював він раз у раз, все дужче лютуючи.
Княжна гукнула Пауля. Той пригадав, що бачив колись дуже засмальцьованого, перев’язаного шнурком пакунка, але де він? Знайшов його в нічному столику.
– Ось він, бачиш?
Прокоп ухопив пакунок і притис до грудей. Потім заспокоївся і заснув як убитий.
Через три години він знову геть спітнів. Він так ослаб, що ледве дихав. Княжна підняла на ноги консиліум лікарів. Температура різко впала, пульс – сто сім, нитковидний; хотіли йому зразу впорснути камфору, але місцевий провінційний лікар, дуже скромний і несміливий у присутності світил, зауважив, що він ніколи не будить пацієнтів.
– В такий спосіб вони принаймні можуть проспати свій exitus[70] 70. Так? – мовив знаменитий спеціаліст. – Маєте рацію.
Княжна, зовсім знесилена, пішла на годину поспати, коли її запевнили, що безпосередньої небезпеки... і так даліг коло хворого залишився Крафт, пообіцявши, що за годину доповість їй, як і що. Але він довго не приходив, і занепокоєна княжна пішла сама довідатись. Вона застала Крафта, як той саме говорив про телепатію, стоячи серед кімнати і розмахуючи руками, посилався на Джеймса, Ріше і ще когось: очі в Прокопа були ясні. Він слухав Крафта, іноді вставляючи скептичні зауваження як людина, що не вірить ні в науку, ні в бога.
– Я воскресив його, княжно! – кричав Крафт, забувши про все. – Я напружив свою волю до того, що він видужав. Я... я робив над ним ось так руками, бачите? Магнетичне опромінення. Але ж воно й знесилює, ух! Я тепер кволий, як муха, – і він випив одним духом повну склянку бензину, приготованого для дезинфекції шприців, вважаючи, що це вино, так був збуджений своїм успіхом. – Скажіть, я вилікував вас чи ні?