“Це не вона, – з болісним жахом думає Прокоп і раптом бачить високу смутну продавщицю, що дерев’яними паличками розтягує йому рукавички. “Не вона”, – борониться Прокоп і бачить опухлу дитину на кривих ніжках, що безсоромно пропонує йому себе. “Іди геть!” – кричить Прокоп, і перед ним з’являється відро, покинуте серед грядки зів’ялої поїденої слимаками капусти; воно не зникає з очей, хоч як він намагається відігнати це видиво.
Цієї миті тихо дзенькнув дзвінок, ніби защебетала пташка. Прокоп кинувся до дверей і відчинив. На порозі стояла дівчина у вуалі, притискуючи до грудей пакунок і важко дихаючи.
– Це ви, – тихо сказав Прокоп, не відомо чого безмежно розчулений.
Дівчина ввійшла, торкнувши його плечем. На Прокопа війнуло п’янкими пахощами.
Вона сцинилась серед кімнати.
– Будь ласка, не гнівайтесь, – промовила тихо і якось квапливо, – що я вам дала таке доручення. Адже ж ви навіть і не знаєте, чому... чому я... Та коли це буде для вас морока...
– Я поїду, – хрипко промовив Прокоп. Дівчина звела на нього поважні, ясні очі.
– Не подумайте про мене погано. Я лише боюся, щоб пан... щоб ваш приятель не зробив чогось такого, що потім мучитиме до самої смерті когось іншого. Я вам так довіряю... Ви його врятуєте, правда ж?
– Я безмірно радий, – мовив Прокоп, якимсь не своїм, розхвильованим голосом; так його п’янило натхнення. – Я, панночко... що захочете... – Він одвів погляд; боявся, щоб не сказати чогось зайвого; боявся, щоб вона не почула, як у нього калатає серце, і соромився за свою незграбність.
Його збентеження захопило й дівчину. Вона вся зачервонілась і не знала, куди подіти очі.
– Дякую, дякую вам, – силкувалася сказати якимсь непевним голосом і бгала в руках запечатаний пакунок.
Настала тиша, від якої у Прокопа солодко і болісно запаморочилось у голові. Він відчував, аж холонучи, що дівчина непомітно стежить за його обличчям; а коли раптом глянув на неї, то побачив, що вона опустила очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.
Прокоп відчував, що треба щось сказати, якось відігнати збентеження, але тільки ворушив губами і тремтів усім тілом.
Нарешті дівчина ворухнула рукою й прошепотіла:
– Цей пакунок...
Ураз Прокоп, забувши, чому він ховає праву руку за спину, простяг її по пакунок... Дівчина зблідла й відсахнулась.
– Ви поранені? – скрикнула вона. – Покажіть!
Прокоп умить сховав руку.
– Це нічого, – запевняв він її. – В мене трохи... роз’ятрилась ранка, розумієте?
Дівчина, вся бліда, зойкнула, ніби сама відчувала той біль.
– Чому ж ви не йдете до лікаря? – швидко сказала вона. – Вам не можна нікуди їхати. Я... я пошлю когось іншого.
– Але ж вона вже гоїться, – захищався Прокоп так, ніби в нього відбирали щось дороге. – Справді, вже майже... все гаразд, лише невеличка виразка, і взагалі – це дурниця. Чого мені не поїхати? А потім, панночко, в таких справах... ви ж не можете послати чужу людину, правда ж? Ось уже й не болить, дивіться, – і він трусйув правою рукою.
Дівчина співчутливо й суворо насупила брови.
– Вам не можна їхати. Чому ви цього не сказали? Я... я... я не дозволю! Я не хочу...
Прокоп відчув себе вкрай нещасним.
– Але ж дивіться, панно, – промовив він з запалом, – це справді дурниця, я до такого звик. Ось гляньте! – і показав їй ліву руку, де бракувало майже всього мізинця, а на суглобі вказівного пальця випинався вузлуватий шрам. – Таке вже моє ремесло, розумієте?
Він і не помітив, що дівчина відступила, що губи в неї зблідли, що вона дивиться на чималий шрам, який тягся в нього через лоб від ока аж до волосся.
– Тільки вибухне – і вже маєш. Так ніби на війні. Встаю і далі в атаку, розумієте? Нічого мені не буде. Ну, давайте сюди.
І, взявши в неї з рук пакунок, підкинув його вгору і впіймав.
– Не турбуйтесь! Поїду, як пан. Знаєте, я вже давно ніде не був. Ви бували в Америці?
Дівчина мовчки дивилась на нього, насупивши брови.
– Хай собі хваляться новими теоріями, – мурмотів гарячково Прокоп, – стривайте, я їм доведу, як скінчу свої обчислення. Шкода, що ви на цьому не розумієтесь. Я б вам це відкрив, я вам вірю, вам вірю, а йому – ні. Не вірте йому, – наполягав він, – бережіться! Ви така прекрасна, – промовив захоплено. – Там, нагорі, я ніколи ні з ким не розмовляю. То просто дощана халупа, розумієте? Ха-ха! Ви так боялися тих головок! Але я не дозволю вас скривдити! Не бійтесь нічого, я не дозволю...
Вона дивилась на нього розширеними від жаху очима.
– Але ж ви не можете їхати!
Прокоп посмутнішав і ніби зів’яв.