Він вернувся до роздоріжжя на вершині пагорба. Саме тут вона стала зникати з очей. Сів на придорожній камінь. Тиша, незмірна тиша. “Холодні зорі досвітні, скажіть, де пролітає тепер темний метеор машини? Невже ж це ніхто не озветься? Не крикне птах, не гавкне пес на селі і ніщо не подасть ознаки життя?.. Все застигло в урочистому мовчанні смерті. І це вже – кінець, тихий, холодний і темний кінець усьому; порожнеча, оточена темрявою і тишею. Порожнеча крижана,. недвижна. Куди мені сховатися, щоб наповнити її своїми болями? О, хоч би вже настав кінець світу! Розступиться земля, і в гуркоті стихій промовить бог: “Беру тебе назад, хворобливе і слабке створіння, нечисто було в тобі, і недобрі сили звільнив ти із пут. Милий, милий, постелю тобі постелю з небуття...”
Прокоп затремтів під терновим вінком всесвіту. Отже, страждання людське – ніщо і не має ціни; воно – лише маленька й тремтяча булька на дні порожнечі. “Добре, добре, ти кажеш, що світ безмірний; о, коли б мені вмерти!”
На сході посіріло небо, заяснів холодний шлях, забіліло каміння; глянь, он сліди коліс, сліди у мертвому поросі... Прокоп устає, заціпенілий, байдужий, і вирушає в дорогу – вниз, до Балттіна.
Він ішов не зупиняючись. Ось село, горобинова алея, місток через тиху й темну річку; підноситься імла й заступає сонце; і знову сірий, холодний день, червоні дахи, череди червоних корів. Чи далеко до Балттіна? Шістдесят, сімдесят кілометрів. Сухе листя, скрізь сухе листя.
Пополудні він сів відпочити на купі каменю, бо не міг далі йти. Повз нього проїжджала селянська підвода. Селянин зупинив коня і подивився на скуленого чоловіка.
– Може, хочете під’їхати?
Прокоп вдячно кивнув головою і мовчки сів на воза. Підвода зупинилася аж у містечку.
– Ну ось ми й на місці, – сказав селянин. – Куди ви, власне, йдете?
Прокоп зліз і мовчки пішов собі далі. Чи далеко до Балттіна?
Починає йти дощ; Прокоп уже зовсім знемігся; він сів на поруччя мосту. Внизу пінився й лютував холодний потік. З протилежного боку мчить авто, притишує хід і зупиняється. З нього вискочив чоловік у шубі з козячого хутра і попрямував до Прокопа.
– Де ви тут узялися?
Це – пан д’Емон, у нього на татарських очах автомобільні окуляри, і скидається він на величезного волохатого жука.
– Я їду з Балттіна; там шукають вас.
– Чи далеко до Балттіна? – шепче Прокоп.
– Сорок кілометрів. А що вам там треба? Там видано наказ вас заарештувати. Ідіть, я підвезу вас.
Прокоп похитав головою. і – Княжна виїхала, – мовив пан д’Емон. – Сьогодні вранці, з oncle Роном. Насамперед, щоб забувся... один неприємний випадок... як машина наїхала на чоловіка.
– Він мертвий? – ледве шепнув Прокоп.
– Поки що живий. А, крім того, княжна, як, може, знаєте, серйозно захворіла на туберкульоз. Її повезли кудись до Італії.
– Куди?
– Не знаю. Ніхто не знає.
Прокоп устав і захитався.
– Тоді, тоді...
– Поїдете зі мною?
– Не... не знаю. Куди?
– Куди хочете.
– Я... я хотів би до Італії.
– Їдьмо... – пан д’Емон поміг йому сісти в авто, закутав у шубу і зачинив дверцята.
Автомобіль рушив.
І знову розгортались перед ним сільські краєвиди, але ніби вві сні і в зворотному порядку; містечко, тополева алея, купа каміння, місток, коралові грона горобини, село. Авто, виючи мотором, зміїстим шляхом підіймається на пагорб; ось і роздоріжжя, де вони розлучились. Прокоп підводиться і хоче виплигнути, але пан д’Емон садовить його знову, натискає на педаль і пускає машину на повну швидкість. Прокоп заплющив очі; тепер уже вони не їдуть по шляху, а знялись у повітря і летять. Вітер шмагає його по лицю, він почуває мокрі удари хмар, фуркіт Мотора переходить у протяглий і глибокий рев; внизу, під ними, мабуть, угинається земля, але Прокоп боїться розплющити очі, щоб не бачити знову алей, які пролітають мимо. Швидше, ще швидше! Жах обручем здавлює йому груди, він не дихає, йому дух забиває він неймовірної швидкості. Авто мчить то вгору, то вниз, іноді під ногами озветься крик людей або виття собаки; на поворотах машина аж лягає на бік, наче закрутив нею смерч, а далі знову лет, сама швидкість, страшне, громове гудіння деренчливої струни простору.
Прокоп розплющив очі. Імлистий присмерк, у темряві проступають ряди ліхтарів, блискають фабричні вогні. Пан д’Емон проводить авто лабіринтом вулиць, їде передмістям, подібним до руйновища, і знову вилітає в поля. Авто простягує поперед себе довгі щупальця світла, обмацує ними каміння, грязюку, калюжі, виє на поворотах, кулеметно тріскоче мотором і мчить по довгій стрічці шляху, ніби намотує її на колеса. Вправо і вліво звивається вузька ущелина між гір. Машина звертає туди, тоне в лісах, шрубує з гуркотом угору і стрімголов спускається в нову долину. Села випускають снопи світла в густу темряву, авто з гуркотом пролітає мимо, кидаючи позад себе снопи іскор, нахиляється, повзе, підіймається по спіралі все вище й вище, перескакує через щось і падає. Стоп! Вони зупинились у чорній пітьмі Ні, тут хатина. Пан д’Емон виходить із машини, стукає в двері і говорить з якимись людьми. За хвилину вертається з відром води і наливає в радіатор. Радіатор кипить. У різкому світлі фари пан д’Емон скидається у своїм кожусі на чорта з дитячої казки.