Самі вирішуйте, чи спрямувати вам перші удари по лінії політичній чи економічній: тобто почати бомбардування з військових об’єктів чи з фабрик і залізниць. Перше ефектніше, друге більш далекосяжне. Ви можете почати генеральний круговий наступ або ж виберете один із секторів. Можете почати воєнні дії таємно або публічно оголосити війну. Я не знаю вашого смаку. Зрештою, справа не в формі, головне, щоб ви проявили свою владу. Ви – найвищий суддя світу. Засудіть, кого хочете, і наші люди виконають вирок. Не зважайте на людське життя: працюйте в великому масштабі, бо на світі мільярди життів.
Гляньте, я промисловець, журналіст, банкір, політичний діяч – усе, що хочете; одне слово, людина, звикла розраховувати, оглядатись на обставини, торгувати, працювати з обмеженими шансами. І саме тому я мушу вам сказати, і це єдина порада, яку я вам даю, поки ви не захопили владу: не розраховуйте і не оглядайтесь. Коли хоч раз оглянетесь, – перетворитесь у соляний стовп, як Лотова жінка. Я – розум і число. Але тільки-но я погляну вгору, мені хочеться розпливтися в шаленстві та безмежності. Все, що існує, виходить з хаосу безмежності й опускається через число до нуля; кожна велика сила повстає проти цього падіння; кожна велич хоче стати безмежною. Пропаща та сила, яка не переллється через давні межі. Вам дана в руки сила здійснити грандіозні діла. Отож чи гідні ви її, а чи хочете її розміняти на дрібниці? Я, старий практик, кажу вам: майте на думці тільки безумно великі діла, безприкладні розміри, неймовірні рекорди людської влади, а дійсність ускубне по п’ятдесят або вісімдесят відсотків від кожного великого плану; але й те, що залишиться, ще повинне бути незмірно великим. Беріться за неможливе, щоб здійснити принаймні якесь невідоме можливе. Ви знаєте, яка велика річ – ескперимент. Бо всі владарі світу найдужче бояться зробити щось по-іншому – нечуване, протилежне; нема нічого консервативнішого від людської влади. Ви перша людина, що може вважати цілий світ своєю лабораторією. Ось тут, на верхів’ї гори, найбільша спокуса: я не дам тобі всього, що лежить перед тобою для вжитку і для втішання владою; але тобі дано самому завоювати все це, переробити і створити щось ліпше за цей жалюгідний жорстокий світ. Світ знову і знову потребує творця; але творець, що не є суверенним паном і володарем, просто безумець. Ваші думки будуть наказом; ваші мрії – історичним переворотом. І навіть коли б ви не поставили нічого, окрім пам’ятника собі, – цього було б досить. Прийміть же те, що ваше. А тепер ходімо, на нас чекають.
XLVІІІ
Демон завів мотор і скочив у авто.
– Незабаром будемо на місці.
Машина спустилася з гори Спокуси в широку долину, пролетіла крізь німу ніч, минула спокійний хутір і зупинилася у вільшині біля великої дерев’яної будівлі, схожої на старий млин. Демон вискочив з машини й повів Прокопа до дерев’яних сходів, але там їх зупинив чоловік з піднятим коміром.
– Пароль? – запитав він.
– Тсс! – засичав Демон і скинув автомобільні окуляри.
Чоловік відступив, і Демон квапливо подався нагору. Ввійшли до низької кімнати, схожої на шкільний клас: два ряди лав, підвищення, кафедра і чорна дошка. Різнилась вона від класу лише тим, що в ній було повно диму, духоти й галасу. Лави були переповнені людьми в капелюхах. Усі сварилися, з підвищення щось кричав рудовусий здоровило, за кафедрою стояв сухий, педантичний дідок і несамовито дзвонив дзвіночком.
Демон попрямував до підвищення і скочив на нього.
– Камаради! – загорлав він нелюдським голосом, що скидався на крик чайки. – Я вам когось привів... Камарад Кракатит!
Вмить стало тихо, і Прокоп відчув, як п’ятдесят пар очей безцеремонно його обдивляються, обмацують; він, як уві сні, вийшов на поміст, окинув поглядом повну диму кімнату.
– Кракатит! Кракатит! – гучало внизу й переходило в крик. – Кракатит! Кракатит!
Перед Прокопом з’явилась гарна розпатлана дівчина і подала йому руку:
– Привіт, камараде!
Короткий гарячий потиск, жагучий відданий погляд, і вже простягається двадцять інших рук – грубих, міцних і висушених жаром, вогко-холодних і одухотворених. Прокоп відчував себе закутим у цілий ланцюг рук, що стискають його руку.
– Кракатит! Кракатит!
Педантичний дідок дзвонив як навіжений. А коли це не помогло, кинувся до Прокопа і – стиснув йому руку. Рука в нього була висохла, ніби з пергаменту, а за шевцівськими окулярами світилась велика радість. Натовп заревів від захоплення і втихомирився.