– Россо! – озвалися голоси. – Геть його! Геть Россо!
Юнак на кафедрі дико поводив очима.
– І не ворухніться! Мезієрський хоче в мене стріляти! Кину! – і замахнувся баночкою.
Натовп відступив, загарчавши, мов дикий звір. Два, три чоловіки підняли руки, інші наслідували їх... На хвилю запала прикра мовчанка.
– Злазь! – крикнув старий Мазо. – Хто тобі дав слово?
– Кину! – погрожував Россо, напружений, мов лук.
– Це проти правил! – скипів Мазо. – Я протестую і... складаю з себе обов’язки голови. – Він шпурнув дзвінок на підлогу і зійшов з підвищення.
– Браво, Мазо! – озвався іронічний голос. – Оце то допоміг!
– Тихо! – закричав Россо, відкидаючи з лоба волосся. – Я маю слово. Камарад Кракатит сказав: “Прийде твоя мить – і ти вибухнеш; приготуйся до своєї миті”. Ну що ж, я взяв його слова до серця.
– Це не так було сказано!
– Хай живе Кракатит!
Хтось почав свистіти.
Демон ухопив Прокопа за лікоть і потяг його до якихось дверей за дошкою.
– Можете свистіти! – глузливо крикнув Россо. – Ніхто з вас не свистів, коли виступав чужий добродій і... “готувався до своєї миті”. Чом не спробувати цього комусь іншому?
– Це правда, – почувся спокійний голос.
Красуня дівчина стала перед Прокопом, щоб захистити його своїм тілом. Він хотів відштовхнути її.
– Це неправда! – кричала вона, блискаючи очима. – Він... він...
– Ану, тихо, – мовив Демон.
– Наказувати будь-хто зуміє, – холодно сказав Россо. – Поки в мене оце в руці, наказую я. Для мене однаково, чи загину я, чи ні. Але зараз ніхто не вийде звідси. Галеассо, стій на дверях! Так, а тепер поговоримо.
– Еге ж, тепер поговоримо, – гостро озвався Демон.
Россо блискавично обернувся до нього; в цю мить рвонувся блакитноокий велетень, схиливши голову, рвонувся вперед, і Россо не вгледів, як він схопив його за ноги й смикнув. Россо полетів з кафедри сторч головою. В жахливій тиші бухнувся він лобом об підлогу, а з підвищення скотилась під лави накривка порцелянової баночки.
Прокоп кинувся до нерухомого тіла. На грудях Россо, на обличчі, у калюжах крові був розсипаний білий порошок кракатиту. Демон затримав Прокопа, а там уже знявся галас, і кілька чоловік бігли до підвищення.
– Не наступіть на кракатит, вибухне! – крикнув чийсь надтріснутий голос, але присутні кинулись уже на підлогу і почали збирати білий порошок у коробочки від сірників, бились, качались долі, зчепившись у клубок.
– Замкніть двері! – гаркнув хтось.
Світло погасло. В цю хвилину Демон відчинив двері за дошкою і потяг Прокопа в темряву.
Демон присвітив електричним ліхтариком. Вони опинились у коморі без вікон, де були навалені купою столи, пивні барила і якесь лахміття. Він швидко тяг Прокопа далі. Пройшли чорною смердючою норою коридора, спустились чорними вузькими сходами вниз. На сходах їх наздогнала розпатлана дівчина.
– Яз вами, – шепнула вона, вхопившись за Прокопову руку.
Демон вибіг надвір, махаючи поперед себе кружальцем світла; була непроглядна темрява. Він відчинив хвіртку і вискочив на шосе; поки Прокоп добіг до машини, намагаючись вивільнитись від дівчини, загув мотор, і Демон сів за кермо.
– Швидше!
Прокоп кинувся в авто, а за ним і дівчина; машина шарпнулась і полетіла в темряву.
Дув пронизливий вітер. Дівчина тремтіла в тонкій сукні, і Прокоп загорнув її в хутро, а сам відсунувся в протилежний куток. Машина мчала поганою ґрунтовою дорогою, шарпалася з боку на бік, то заглухала, то знову гуркотіла, набираючи швидкість.
Прокоп мерз і відсувався, коли його кидало на скоцюрблену дівчину. Вона хилилась до нього.
– Тобі холодно? – шепотіла вона, розгортаючи хутро й тягнучи його до себе. – Зігрійся! – нишком запрошувала його з лоскотним усміхом і горнулась до нього всім тілом.
Вона була гаряча, м’яка, ніби гола; її розпатлане волосся мало гіркий і дикий запах, дратувало його і сліпило йому очі. Дівчина промовляла до нього зблизенька чужою мовою, повторюючи одне й те саме все тихше й ніжніше, взявши кінчик його вуха між свої делікатні, тремтячі зуби; і раптом упала йому на груди й уп’ялась в його вуста розпусним, досвідченим, вологим поцілунком. Він брутально відштовхнув її. Вона сахнулась, вражена, відсунулась і рухом плеча скинула з себе хутро. Віяв крижаний вітер, Прокоп підняв хутро і обгорнув її знову. Вона сильно здригнулась і знов скинула хутро на дно машини.
– Як хочете, – буркнув Прокоп і відвернувся.