Машина виїхала знову на битий шлях і помчала, аж свистіло у вухах. Видно було тільки спину Демона в волохатій шубі.
Прокоп захлинався від холодного зустрічного вітру. Він оглянувся на дівчину. Та закрутила волосся навколо шиї і тремтіла від холоду в своїй легкій сукні. Йому стало жаль її. Він підняв хутро і накинув їй на плечі. Вона норовливо відштовхнула його руку, та він обгорнув її всю з головою, мов пакунок, і стиснув руками:
– Не ворушися!
– Що, вже знову казиться? – спокійно кинув Демов від керма. – Ну то ви її...
Прокоп удав, ніби не чув його цинічних слів; але загорнутий клунок у його руках тихенько захихотів.
– Це славна дівчина, – промовив байдуже Демон. – Твій батько був письменник, так?
Вона кивнула, і Демон назвав Прокопові ім’я таке знамените, таке священне, чисте, що Прокоп здригнувся і мимохіть випустив її із своїх цупких обіймів. Вона крутнулась і скочила йому на коліна; з-під хутра висунулись прекрасні грішні ноги і по-дитячому загойдались у повітрі. Він натяг на неї хутро, щоб не змерзла; вона, видно, сприйняла це за гру і, тихо сміючись, метляла далі ногами. Він обійняв її якнайнижче, щоб перешкодити їй у цьому, та враз з-під хутра вислизнула повна дівоча рука і стала гладити його по обличчю в дивній любовній грі, куйовдила йому волосся, лоскотала шию, намагалась розкрити пальцями його зімкнуті губи. Він дав їй волю. Дівчина торкнулась рукою його лоба і, відчувши суворі зморшки, сіпнулась, ніби ошпарена; тепер це вже – немов боязка дитяча ручка, яка не знає, що їй дозволено, а чого ні. Крадькома наближається до його лиця, торкнеться, відсмикнеться, знову торкнеться, погладить тихесенько і боязко лягає на шершаву щоку. Нарешті дівчина глибоко зітхнула і знерухоміла.
Авто мчить повз сонне містечко і виривається в широке поле.
– Ну, як? – обертається Демон. – Що ви скажете про наших людей?
– Тихо! – шепоче непорушний Прокоп. – Вона заснула.
L
Машина зупинилась у темній лісистій долині. Прокоп розпізнав у мороці якісь масивні копри й терикони.
– От ми вже й дома, – пробурчав Демон. – Це мій рудник і заводик; нічого вони не варті. Ну, виходьте!
– її тут залишити? – запитав тихо Прокоп.
– Кого? А, вашу красуню. Розбудіть її, ми тут зостанемось.
Прокоп обережно вийшов з машини, несучи дівчину в обіймах.
– Куди її покласти?
Демон відімкнув похмурий дім.
– Що? Стривайте, тут у мене кілька кімнат. Можете її покласти... гаразд, я вас відведу...
Він увімкнув світло і повів Прокопа холодними канцелярськими коридорами; нарешті повернув у якісь двері й крутнув вимикач. Це була брудна, затхла кімната з неприбраною постіллю і спущеними жалюзі.
– Ага, – буркнув Демон. – Тут ночував один мій знайомий. Щоб тут було дуже гарно, цього не можна сказати, правда ж? Звісно, парубок. Покладіть її на постіль.
Прокоп обережно опустив клунок, що тихенько дихав. Демон походжав по кімнаті, потираючи руки.
– Зараз підемо на нашу станцію. Вона недалеко, на пагорку, йти десять хвилин. Чи, може, залишитесь тут? – Він підступив до сонної дівчини й відгорнув край хутра, заголивши їй ноги вище колін.
– Гарна, правда? Шкода, що я вже старий.
Прокоп спохмурнів і прикрив дівчині ноги.
– Покажіть мені вашу станцію, – сухо сказав він.
На Демонових губах майнув усміх.
– Ходім.
Він повів його через двір. У машинному відділенні ще світилось, машини гули, по двору ходив кочегар у сорочці з закасаними рукавами, покурював люльку. На гору, по схилу, бігла канатна дорога для вагонеток з рудою; її підпори випиналися, як ребра ящера.
– Я мусив закрити три шахти, – пояснив Демон. – Нерентабельні. Я б уже давно продав тут усе, коли б не ця станція. Ходімо туди.
І рушив крутою стежкою через ліс, на пагорок. Прокоп ішов за ним лише по звуку кроків. Була чорна пітьма. Лише інколи зі смерек падали важкі краплини.
Демон зупинився і важко зітхнув.
– Ех, старість, – сказав він, – уже немає духу, як колись. Мушу все більше й більше покладатись на людей... – Сьогодні на станції нікого нема. Телеграфіст залишився там, з ними. Але все одно. Ходім!
Вершина пагорка була розрита, як бойовище: покинуті копри, дротяні линви, величезні терикони, а на найвищому з них – дерев’яний барачок з антенами.
– Оце і є станція, – сказав задиханий Демон. – Вона стоїть на сорока тисячах тонн магнезиту. Природний конденсатор. Весь пагорб – величезна мережа проводів. Колись розповім вам детальніше. Поможіть мені вибратись нагору.
Вони видряпались на сипкий терикон; важкий щебінь з гуркотом осувався під ногами; аж ось, нарешті, і станція.