- Тоді не дамо йому сьогодні пристосуватись до нас, - зі сміхом відказала Ліля.
Вони пішли тисячолітньою вулицею, туди, куди ходили і їхні далекі та близькі предки, до Дніпра, на кручі. Вся філософія вивітрилася Євгенові з голови, вона на той час видавалася мізерною й нікчемною. Перед вуглинами-очима, перед срібноголосим сміхом, яким можна впитися більше, ніж тисячолітнім вином і віршами.
- Ви справді отак про все думаєте? - У Лілі в очах - лукаві пломінці. - Хіба можна таке про людей. Нас вчили в школі, що Людина - це… Ви ж знаєте, як у Горького.
- А хто вчив - люди. Самі себе возвеличуємо. Вся справа в тому, хто захоплює владу. На землі її захопили ми і встановили свій диктат. А ще треба подивитись… Амеба живе за законами логіки? Так, вже хоча б тому, що живе. Добуває їжу, множиться. А скільки нелогічного робить на землі людина? От коли б нас і амеб судила третя площина…
- Амеби теж плавають парами? - зненацька примружилась Ліля, і Євген, спантеличений, опустив погляд. Ліля раптом засміялася, вхопила його за руку. - Побігли на качелі. Я навіть не пам'ятаю, коли гойдалася…
Євген напружувався, аж ноги здригали в колінах. Вітер бив Лілиним волоссям, мов чайчиним крилом, тріпотів суконькою, оголюючи круглі, тугі коліна. Мазур чекав, що Ліля ось-ось крикне, запроситься. Але вона міцно вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.
І човен-вітровій злітає вище, вище, Євген на мить заплющує очі, і йому здається, ніби вони вже одірвались од землі, кружляють, обійнявшись, самі на весь світ.
Хлопець стріпує чубом, проганяє видіння. Човен уповільнив свій плин, лине до не відомого їм обом берега. Ліля розчепила пальчики, поправляла зачіску. Зненацька не втрималась, підковзнулась, впала просто на нього. Євген - дротини попід лікті - притримав її, упіймав Лілину руку, притиснув до грудей. Ліля на мить завмерла, її довгі, пухнаті, немов припорошені на кінцях сніжинками, повіки здригнули, опустились на очі. Та вона одразу ж вивільнилась, насварилась пальчиком.
- Чи не багато дозволяє собі організована матерія!
Човен зупинився.
В парку вигравали музики, людьми володів джазовий настрій. Вони плили на її переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не протовпитись, там тіснява і неврівноважений рух. До каси - довжелезна черга. Звичний до грубих зрівнянь, Євгенів мозок обійняв все те, викарбував єдине слово: “Нерестилище”. Але воно розтануло в наступній миті, і він, заполонений нею, потягнув Лілю за руку. - Давайте станемо в чергу.
Цього разу довелося здивуватись йому.
- Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копійок підошви? Краще вже на асфальті. Ходімо он туди.
Вони купили квитки до кімнати сміху, куди Євген теж ходив хтозна-коли. Ліля перекривлювала дзеркала, було весело, радість хлюпала сміхом. І тільки раз, коли Ліля зупинилася біля звичайного, прямого дзеркала, Євгенові чомусь сплив на думку сьогоднішній день, а з ним напливла і бентежно-смутна хмара. “Все людське життя в кривому дзеркалі. І моє теж, - подумав він. - Олександр Кондратович, Ліля… Що буде далі?”
Вечір вже зсипав у Дніпро зорі, окутав синіми тінями старезні горби, і вони враз стали не суворими, задуманими, а ніжними, музичними, дрімали й марили тим, чим збудеться й не збудеться юність. Євген тримав Лілю під руку, і вони йшли та йшли, - крутими узгір ями, темними алеями, вузьким містком, по котрому поруч може пройти лише двоє людей.
- Дожилися, вже з хати дочку ведуть, - Олександр Кіндратович вийшов з ванної кімнати червоний, розімлілий. На його чолі, на лисині густо поблискували росинки поту.
- Ти сам його привів.
Антоніна Михайлівна бачила, як здригають, немов у ображеної дитини, в чоловіка брови, як він пощипує верхню губу, і вже здогадувалась - якась неприємність перебігла тінню Олександрові сьогоднішній день.
Лілин вчинок - то лише дрібний камінчик під ногами. Але вона не поспішала розпитувати, знала гаразд, приспіє час, і Олександр розкаже сам. Він не вміє ховати в собі власні невдачі. І коли приходить радість - теж намагається розділити її. Мабуть, це найбільше єднає їх. Ні, вона взагалі не може поскаржитись на нечуйність чоловіка. Він вгадує її думки, бажання з одного погляду, вволює їх. От сидить Тоня на тахті, їй трохи незручно, але встати за подушкою ліньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам приносить подушку, підклада під боки. Дехто називає таких чоловіків жіночими догідниками. Але кому з жінок чоловіча увага не лестить самолюбства? Антоніна Михайлівна давно уяснила собі: любити - це давати насолоди іншому, а не брати їх. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якій вони призначені, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радість і в тому, щоб допомогти їй по хатній роботі і часом, коли вдома немає нікого, навіть зварити обід. Його кортить здивувати всіх своєю вправністю кулінара, і деякі страви він готує смачніше, ніж вона сама. От тільки її робота… Антоніна Михайлівна працює в технікумі, читає студентам біологію… Олександр говорить, що йому з дитинства були відворотні всілякі жучки та метелики. Мабуть, тому він ніколи й не запитує її про технікум. До того ж власний великий клопіт поглинає його. Хоч часом їй теж хочеться поскаржитись, попрохати поради.
Дітям Олександр потурає вельми, більше любить малого Костика, зате частіше й осмикує його віжками батьківської суворості. “Я хочу, щоб козаком ріс”, - каже знайомим.
Син у його мрії мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.
Зараз син живе на селі, в баби. Олександр наполіг, щоб віддати його туди на літо. “Нехай набирається сільської науки. Баба в нього проста, та життям вчена. Нас усіх у люди вивела. Та й побігати босими ногами по землі йому теж хороше”.
- Що тут, вдома? - запитав Олександр Кіндратович, ааходячи до себе в кабінет. - Мене ніхто не шукав?
Запитання звичне, він знає - його шукають щодня. Адже він в десяти, якщо не більше, комісіях, комітетах.
- З редакцій кілька разів дзвонили. І з обкому. А ще приходила жінка. З Білого Броду. Ота, що весною…
- Яка жінка? - Олександр Кіндратович наморщує чоло, потирає його рукою. Та хіба пригадаєш! Скільки до нього ходить прохачів… І в клініці, й тут.
- Пенсію за чоловіка клопоче. Машиною його переїхало. Ти б допоміг… Ось вона справки залишила. Білан знає: справа це дрібна, місцевого масштабу.
- Я не начальник собезу.
Антоніна Михайлівна заперечувала тихо, м'яко. “Мабуть, з наради виніс якесь невдоволення”.
- Вона ж ще й ніби колишня твоя сусідка. Розказувала, як ви колись разом корів пасли, телицю загубили…
- То це Наталя!
Його пам'ять вихоплює з далеких літ високу двогорбу могилу, широкий луг - Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях - Наталочку, з котрою ніхто з хлопців не міг збігти наввипередки. А далі пам'ять прудко перескакує одразу через кілька літ. Вона підсовує йому під руку зв'язані ремінцем книжки, виводить на зарічанську стежку. Так випадало, що вони з Наталочкою завжди верталися з школи отією стежкою вдвох. Виходили до річечки, сідали під вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лісі по той бік лугу намисто зозуля. Вона низала його спільно для них обох.
Дурні, наївні діти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко і що потім можна відшукати лише окремі намистини.
Але скільки Білан не брижив зморшками чоло, не міг пригадати доярки Наталки, в чиїй хаті пив воду три роки тому. Він приїхав до свого села на зустріч з виборцями, разом з школярами садовили топольки під школою, вона теж вийшла з відром, поливала деревця. Кожної весни він збирається поїхати туди, але робота, всілякі справи заступають від нього село. Костика відвозить Тоня або Ліля.
- Вона казала, якісь топольки виросли, - чомусь тихо мовила Антоніна Михайлівна.