Залишатися в кабінеті не хотілося, і він спустився в підвал. Там розміщені дослідні лабораторії обох відділень. Особисто в Прокопа Гордійовича - дві кімнатки. Диво, але йому тут найліпше працюється. Може, тому, що сюди не сягає металевий гамір міста, а може, що в цих кімнатах розплутує найтонші нитки своїх думок. Він морокує над тим, чого ще немає, але що бачить уявою, що промовляє до нього з паперу літерами та лініями, блимає на щитку червоними лампочками, підморгує синьою бровою з екрана. Деталі змонтовані на одній величезній дошці, але все це ще поки що окремі вузли апарата, і Холод не знає, чи вдасться йому коли-небудь побачити в світний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвічує лише кістки, старі руїнницькі пухлини, виразки. А в своє скельце Прокіп Гордійович мусить побачити найменші зміни клітин організму, наймолодші новоутворення. Тоді лікарі зможуть вбивати хвороби в коконі, в зародку. Він сам аможе просвітити серце, щоб потім оперувати не наосліп, а за чітким планом. Але робота шалено опирається Прокопу Гордійовичу. Часом апарат видається йому живою істотою. Вони розмовляють одне з одним, втішаються, кпи-нять, сваряться. Холод знає: його металевий опонент - їдкий скептик, але професорові подобається сперечатися з ним. Оцей гіркий песиміст гадає, буцім він з дня на день підгинає Холода під свої металеві лапи, одначе він прикро помиляється.
- Даремно ти підморгуєш, - розпочинає давню суперечку, викладаючи на стіл інструмент. - Тобі все одно не вдасться сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але ти безсилий нав'язати свою волю.
“Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся біля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю - побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?”
- Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх нас. Всі разом ми справді великі. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень віддаляємося од вас…
“Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій кімнаті? Чому в твоїх очах плеска туга?”
- Це туга… Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. “Тобто по геніальному?”
- Називай, як тобі хочеться.
“Ти думаєш, ви колись подолаєте її?”
- Цього я не знаю.
“І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?”
- Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми - червоні кров'яні тільця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.
“Так, ви - фаги. Ви сліпі, вас штовхає темна, не відома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та - фатальна”.
- Але ми маємо розум, саме він і підвівся над світом, він переміг. Колективний розум людства.
“Чому ж тоді він знищує себе? Чому вкорочує віку людині? Тобто самому собі. Для чого він вигадав бомбу?… Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами володіє страх смерті, самотності, страх інших людей. І більше нічого. Ви безсилі перед хибно названою вами неживою матерією. Бо ви самі - лише часточка її. Ви й досі не розгадали, що таке життя, що таке матерія. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажімо, камінна порошина спробувала б розгадати, що таке камінь. Частина не знає законів цілого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогні, а камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів мене? Сам процес намагання пізнати себе - теж мить, краплинка матерії”.
- Але ж ти кажеш: камінь вічний. А значить, вічно від нього відпадають і порошини. Виходить, що органічне життя теж вічне. Воно є приналежністю матерії. Матерія створена так, що вона обов'язково викликає життя. Отже, ми теж вічні. Не тут, на землі. А там - скрізь.
Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубці. Опонент мовчав. І вже по довгій паузі:
“Це твоє відкриття?”
- Так.
Холод не почув, як скрипнули двері. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкіт. Оглянувся. В яскравому світлі лампочки побачив вибалушені жахом очі, широко розставлені руки. На підлозі поблискувала в'язка ключів.
- Чого ви, Харитино Артемівно?
- Я… Тобто… Ви самі?…
- А, - посміхнувся Холод. - Книжку вголос читаю.
- Слава тобі господи, - перехрестилась прибиральниця, поволі заспокоюючись. - А я слухала-слухала під дверима… Хіба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота… Аж знов, слава богу.
- А чого знову? - поцікавився Прокіп Гордійович.
- Та от… - Тітка переступила поріг, підібрала ключі. - І вчора мені притичина. Зібралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь - під грушею сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані лялечки, на сьому ще тільки повертало. Думаю, грушок назбирать вибіг. А він стоїть і дивиться кудись. Та так люто… Мене не бачить… А тоді кулаком - тиць. І знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад - і вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвір. “Сердешненький, - думаю, - отакий молодий”. Мене й жаль і острах бере. Ще мене отак тицьне - кісток не збереш. Вернулася, побудила сусідів. За стіною в мене участковий живе. Подивився він у вікно та як зарегоче: “То, каже, Вадька з бокси тренується”.
Холод не втримався, посміхнувся й собі. - А чого ви так рано на роботу виходите? - запитав він.
- Апарата вмикаю дихального. Він же дві години гріється. Я ввімкну, а тоді ще дрімаю до дев'яти.
На високе Холодове чоло набігла крута складка.
“От і вся філософія часу, - думав, несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну платівку. - Щоденно вкрадені дві години…”
Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові - гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.
Стрілка його ручного годинника оббігла один раз, коли він скінчив роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, підведення дротів до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тітку Харитину.
- Харитино Артемівно, - сказав, коли та зайшла до кімнати. - Від сьогодні ви приходитимете на роботу о дев'ятій.
- А… апарат? - тітка нічого не розуміла, кліпала повіками.
- Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин п'ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно о п'ятій…
Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули, коли заторохтів дзвінок. Йому у відповідь сухо клацнув вмикач, загудів апарат.
Холод перевів стрілку будильника на сім.
- Ви скажіть тим, хто працюватиме на Другій зміні, щоб заводили на ніч пружину дзвінка.
Тітка стояла, вражена не менше, ніж годину тому, коли слухала під дверима. В очах і подив, і захоплення, і щира людська вдячність.
- Для чого ви… Я й так… - Ледве-ледве ворушила губами, не знаючи, як подякувати.
Холод повернувся до кімнатки в лабораторію, сів у куток за маленький столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але він ще довго не брав її. Хороше йому почувалося на душі, так хороше, немов звершив щось велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч і знав - дрібничка, маленький промінчик. Але він грів дужче, ніж інколи велике багаття.
Але потім прийшли інші думки. Втікаючи від них, силоміць занурився в розрахунки. Аж поки поволі не забув за все.
Запрацювався допізна. Вечеряв у ресторані, замовив сто п'ятдесят грамів. Він ніколи не втікав від чарки, але любив, щоб вона стояла на веселім товариськім столі, де добра бесіда, журна пісня. А сьогодні випив сам. З смутку, з тихої радості.
А потім довго блукав вечірнім містом.
Вийшовши на горб, звідки видно будинок, побачив у вікнах своєї квартири світло.