Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крізь дзвін у вухах долинув до нього гомін, відтак - ще два коротких удари і - схожий на виття викрик.
Олег здригнувся усім тілом, підвів голову. Перше, що він побачив, - вогняну, розтріпану вітром чуприну, сторожкі, недовірливі очі. Олег швидше здогадався, ніж збагнув, що йому прийшла поміч. Хоч і не міг втямити, звідки взялися оці хлопці, їх було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидів перед ним навпочіпки, ще четверо стояли. Одягнені в ватянки, в чоботи, за спинами - мішки на полотняних лямках.
- За що він тебе? - запитав рудоголовий. Олег спробував підвестися, ойкнув, прихилився спиною до огорожі.
- Хотів, щоб я… - хлопець пошукав у кишені хусточку і, не знайшовши, витер кров долонею. - Хотів… хоче - Олег невідривне дивився в кінець вулиці. Там, біля входу в сквер, стояв Джон.
- Що хотів?
- Щоб я з ним… - Далі ніби щось підштовхнуло Олега зсередини, і він почав розповідати. Про Джона, про вступ до інституту, про втечу. Про батька - механіка з заводу, котрий всі свої невдачі ременем переполосував на його спину. Якби він повернувся додому з атестатом, батько, мабуть, забив би до смерті.
Олег сам не відав, як приплелася оця брехня. Але зараз він мало не вірив у неї. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто соромно було перед цими хлопцями. Зараз, цієї миті, він бачив мізерність свого бунту і не хотів розповідати про нього. Олегові вдалося на хвильку одягнути ватянку, почепити торбу і ступити розтоптаними чобітьми на підлогу професорської київської квартири. Ці, п'ятеро, теж ішли слідом, чули все. І він мерщій повернув назад, повів їх на квартиру до машиністового сина, свого сусіда по парті.
Червоночубий, - він до того був ще й рудобровим, веснянкуватим, - поправив за спиною клунка, пошкріб п'ятірнею потилицю, далеко на лоба насунувши кашкета.
- Ну, й куди ж ти? - запитав. Олег підібрав з асфальту відірваного з м'ясом гудзика від теніски, сховав до кишені.
- Не знаю…
- Нехай іде до міліції… - порадив хтось з гурту.
- А там що?… -Хлопцеві було незручно сидіти навпочіпки, тримати за спиною клунка, і він вивільнив з лямок руки. - У кацибірці його заховають? - Він замислився. Смішно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз ластовиння розсипалося в боки, схоже було, ніби від перенісся розбігаються маленькі жучки-сонечка.
- Хлопці, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти поїдеш?
- В нього ж, він сам казав - у кишенях миші попрогризали дірки, - знову обізвався хлопець, котрий радив іти в міліцію.
- Ох і шкура ти…
- Скільки там…
- Та він же й віддасть. Заробить і віддасть. Правда? - пролунало одразу три голоси.
- Віддам, з першого ж заробітку, - поспішив погодитись Олег, хоч йому ще ніколи не доводилося заробити жодної копійки. Але що там… Йому б тільки звідси.
…Тепер, слухаючи однотонне поклацування коліс по рейках, Олег вперше подумав про роботу, діткнувся до неї по-справжньому, хоч не мозолями, а думкою. А поїзд мчав і мчав, колеса цокотіли безугавно, немов лічили оті, ще не зароблені карбованці і гривеники. Що він знав про них? Гроші і вдома не дуже відтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душі. Хоч він і знав, чого вартий в хлоп'ячому товаристві з ними й без них. Деякі його шкільні товариші складали гроші тижнями, щоб потім прислужитись товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для їхнього віку крамницях. А ще було в класі двоє чи троє… В тих завжди шелестіли в кишенях папірці, їхні батьки не посідали професорських кафедр, не виступали з сцен столичних театрів. Стояли за прилавками або сиділи по темних складах. Коли хтось з хлопців вичитував у газеті фейлетона про хабарників, він приносив газету до школи, читав фейлетона вголос… А потім, повертаючись додому, тягнувся в темнім завулку до коробки з цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопців.
Перші зароблені гривеники виявилися важчими, ніж гадав Олег. Але були вони не твердішими за перші мозолі.
…Перші мозолі. Перші трудові дні. Перший спуск у шахту. В шахту, куди навіть думка не приводила його ніколи раніше. В залиту потоками щедрого світла юпітерів у кінофільмах, обцяцьковану кнопками автоматичних апаратів, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кінозал через мікрофони. В повиту мороком власної уяви, заткану страхітливими розповідями про катастрофи, завали.
Олег ішов останнім, перепустивши всіх попереду. Він довго наміряв каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, і побіг. Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами пересохлих закраїн врізалася в потилицю, муляла в скроні. Останнім з усіх хлопців, з котрими проходив тижневий техмінімум, вступив і до кліті. Поперед нього до сталевої мокрої скрині втйслося ще четверо незнайомих шахтарів.
Падала кліть, падали за шию холодні лячні краплі, падало серце. Поруч хтось розповідав, як минулого тижня перекосило кліть і хлопці провисіли в залізнім капкані чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював парашут.
Потім вони, сховавшись від пружного, мов натягнена тятива, вітряного потоку за виступ, чекали на когось. І тут Олег почув ще одну розповідь - про якогось Смолку, якому лишилося два місяці до пенсії і котрим оволодів страх. Його мало не силоміць водять до забою, а він те й знай втікає до шахтного стволу. Двадцять чотири роки і десять місяців розминався чоловік із страхом, та зненацька зіткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть, теж іноді трапляється.
Коли вже зібралися йти, хлопці помітили, що Олегів ліхтар ледве цідить світло. Хтось висловив здогад, що він розгориться, його взяли на глузи закіптюжені вугільною пилюкою шахтарі, що очікували на свою чергу піднятися нагору, їхній сміх, немов рясний холодний дощ на згасаючу жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в шахті без світла люди. На голос “гей, стажери” він ступив, немов уже поринав у вічний морок. Але в останню мить хтось притримав Олега за лікоть, відібрав ліхтаря.
- На мого. Мені однаково нагору, - сказав шахтар буденно й просто.
Окрайчик світла ледве вихопив з темряви вусате обличчя з перекраяним шрамом носом. Але далі Олег вхопився променем за зсутулені спини своїх товаришів попереду, поспішив за ними. Невеликий вогник, але він світив Олегові в душу, доки ходили по шахті. Хлюпала під ногами вода, хлипав у душі страх, але Олег вже не дав йому заволодіти своїм серцем. Маленький, м'який промінець… Людині часом треба зовсім небагато світла, щоб піти по призначеній путі.
І все ж перший робочий день… Він привалив Олегову душу величезним важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши її під собою.
Олегові, Андрієві (так звали червоночубого, веснянкуватого хлопця, котрий першим присів біля збитого з ніг Джоновим кулаком Олега) та ще одному шахтареві дали лопати, звичайні лопати, припоручили зачищати лаву. Лава стара, її вже мали залишити, весь видобуток з неї вписували до плану сусідньої. Звичайно, хлопцям цього ніхто не сказав, вони були певні, що так всюди. Вони згортали вугілля в купки, перекидали ліворуч, під стінку. Лава низенька, хлопці плазували в ній навколішки. Коли Олег направляв промінь униз, по схилу, вогник не добігав до кінця, гинув десь у чорній пащеці лави. Трохи нижче від них, під стіною, - вугільний комбайн, але він лежить нерухомо, мов мертва потвора. Біля нього немає нікого. В лаві тихо і глухо. Тисне стеля, вичавлює з серця мужність. І вже воно, мов оті розщіплені, зламані стояки. Десь там, угорі, - осінь, цвітуть чорнобривці, яблука гупають на землю, але звідси не почути ані їхнього стукоту, ані шуму листя, навіть яблуневе коріння від нього на такій висоті, що думка безсило в'язне в могутніх пластах над головою, не добувшись до них. Тут він сам. їх троє, але Олег сам у череві землі. Вона, либонь, не любить, коли копошаться в її живому тілі. Тут сподіватись ні на кого. Привалить, ніхто й не згадає… Кожного з цих хлопців десь чекають, над їхніми долями не сплять матері, батьки… А він… А над його долею?…