Прокіп Гордійович певен: Ольга нашептала Полив`яному про полон. Розказала все те, що виливав він, Прокіп, ііі зраненою душею про його колишнє і теперішнє життя, - все, що знала й чого не знала.
Холод запалив цигарку, підійшов до вікна. На вулиці - біло. Падає перший скупий сніг. Сиплеться з чистого неба, притрушує все чорне, брудне. В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговічна, крихка, забути чи не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення, чистоти, непорочності. Може, саме тому й стає нам весело, молодо. Нам хочеться побігти безтурботною дитиною, підставити небові обличчя, топити, топити його в ніжнім чистім шумовинні.
Холод просто фізично відчував це. Йому ледве хотілося говорити з Ольгою.
- Мені вже не потрібен ані Полив'яний, ані бляшаний. Я незабаром виїжджаю звідси.
- Куди? - Тривога перехлюпнула через очі ломимо її волі.
- Таємниця. Проте, - покрутив пальцем над головою. - Для тебе, по старій дружбі - півтаємниці: пропонують кафедру і клініку. У великому місті.
Йому минулого року справді пропонували клініку в Ленінграді.
Мабуть, погодилися б прийняти його і зараз. Проте він не збирається залишати роботи тут. Не збирається навіть нічого змінювати в укладенім порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу.
Не вірю, що ти поїдеш.
Чому б це?
Ти не перелітний птах. Ти приростаєш душею до одного поля. Ти фанатик цього поля. А те поле чуже тобі.
- А якщо на цьому не родить нічого?
“Який ти фанатик, - подумав чомусь невесело. - Ти вже багато з чим примирився. Проходиш, ніби не помічаєш. Фанатики… Вони грудьми рвуть перепони. Або рвуться на них самі. Ти не фанатик. Але ти не збираєшся здаватись. Ти будеш битися до кінця. Може, навіть залишишся сам. Все одно”.
- Не повірила б раніше, що ти станеш таким корисливцем. А як прикидався! Як граві То тобі теж власна шкура?…
“І все одно не виведеш мене з терпцю. Не довідаєшся нічого напевне”, - посміхнувся він.
- Тоді виходить, справедливо в пісні, яку ти співав:
“Нема в світі правди…”
- Пісню теж хтось написав. Висловив те, чим вболівав в ті хвилини. Щось любив, на щось злостився.
- Я колись думала: ти ніколи не навчишся жити. Коли ж… Скажи, ти був щасливим?-Вона запитала без дратування, видно, їй справді кортіло знати це.
- Був. І буваю. У вимріях…
- Ні, я справді…
- А я теж. - Хоч вже ніщо не в змозі було навернути його до серйозної розмови. - Бо що таке щастя?
- Що ж по-твоєму?
- А от що. - Він підняв черевика, наставив його проти вікна. - Бачиш дірку?
- Ну?…
- Оце воно.
У їхню розмову зненацька перетяв різкий телефонний дзвінок.
Дзвонили з клініки. Просили його негайно приїхати. Він вже ледве пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось говорила, але Холод думав про інше. “Коли б там, поки приїду, не сталося чого. Мазур - фанатик. Душа в нього знервована, розхитана”.
Прокіп Гордіяович чекав біди. Адже так не могло минути.
За дозволом, котрий надійшов з союзного міністерства, Мазуру виділили дві палати в клініці. Туди поклали людей, чиї життя вже були проміряні хворобою. Вони знали про це. Єдиною ниточкою, котра в'язала їх з людьми, з життям, були Євгенові ліки. Ох, як це страшно, коли нічого позаду, нічого попереду. Коли всі лишаються, всі житимуть… Ця ниточка тоді вироста до товщі корабельного каната. Холодові здається, коли б можна, він би в кожнім місті посадовив отакого рятівника. Щоб видавав свої ліки, свою віру. З вірою вмирати легше.
“Вам спочатку стане гірше, - говорить Євген. - А вже далі…”
Людям справді гіршало. Але вони чекали того “далі”. Чекали, незважаючи на те, що їх меншало.
Прокіп Гордійович бачив - якусь-то дію Євгенові ліки мають. Людині справді гіршало, відтак - коротке покращання. І далі: летальний ісход. Те ж саме фатальне далі, що й раніше. Холод нічого не запитував у Євгена. Навіть не дозволив зробити таємно аналізу складу препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо при зустрічі опускав голову, розминався поглядом. Чекав, що Холод прийде до нього з питанням. Йому навіть вже хотілося цього. Нехай би й вія, як Білан. Євген би тоді мав право кинути все, піти кудись світ за очі. Щоб утекти від отого дня. Він знав, що той день наступить. І ось - наступив.
Хворому кожен шерех відлунює гуркотом. Кожен жест здається скрадливим і загрозливим. Серед них вже давно прошелестіла чутка, що їх обкрадають, що на них наживаються, напувають їх не тим, що дає лікар. Його вже немає третій день. А. розставлені на тумбочках ліки з темно-коричяевих стали світлими, майже прозорими. Породжена страхом і недовірою напруга лопнула, впала на сестер і няньок. Хворі вчинили бунт. Вони не впускали нікого в палати, вимагали Мазура і професора.
Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордійовича. Маленький, зіщулений. Він ступав по зболених надіях, по живих поглядах. Очі… Ті очі!… Ладні ввібрати в себе весь світ і неспроможні взяти крихти його радощів.
Євген розглядав пляшечки до світла, капав ліки на долоню, куштував. Він не підводив очей.
Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сі струни, плакали тихо, без голосу.
- Це не мої ліки, - ледве чутно сказав Євген, дійшовши до кінця палати. - Завтра ранком вам принесуть справжні. Тепер я буду стежити. Заспокойтесь, чекайте до ранку… Він втікав з палати…
Сам, без запрошення, зайшов до кабінету професора, важко опустився на диван.
Так сидів довго. Гуляла за вікном метелиця, терлася шорсткою щокою в шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз.
- Ліки мої, - нараз випростався він. В Євгенових очах горіла рішучість самогубця. - Мої. Я знаю, що тепер мені… Але я хочу, щоб ви… Ні, не для того, щоб місце… Я віду. Тільки знайте: я не шахрай. Ви бачили самі - організм реагує… Вони ще побачать… Я ось зараз вам все… Дайте аркуш паперу…
Холод і далі палив цигарку.
- Мені - не треба. Або всім, або нікому. Завтра в нас конференція. Виступіть - і розкажіть. Є люди, які стоять до істини ближче, ніж я. В сто крат ближче.
Холод не був певен, що Євген послухає його. Мине ніч, мине хвилинна розпука… І тому вдарив безжальними словами:
- Ви тепер зрозуміли, для кого робите? Звідки треба починати?
- Значення має лише кінцевий результат, - на хвилину стрепенувся, заперечив колишніми словами Євген. - Для командира важить одне - як виграти битву.
Він вже дивився за вікно, думав про інше.
- Але якщо командир не знатиме, що думав солдат, кожен солдат, який стоїть у полі, він її не виграє.
- Може, й так. Тільки ж солдатові не обов'язково, а іноді й не потрібно знати те, що думає командир. Людина часто неосмислено обламує колючки на дереві, які бережуть саме дерево.
- Бережуть? Од кого? Самі од себе? В політиці, в суспільному житті, може, це й справедливо. Але тут… Де лише одне - людина. Люди. Тут - тільки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика ціна для людства! Занадто великий егоїзм. Ви опинилися на крижині. Ви самі туди стрибнули. Невже вам не страшно?
- Мені?
Коли б він тільки знав, цей професор, як йому страшно. Які мислі змагають його, які примари стоять за плечима. Як страшно йому було сьогодні отих очей.
Зненацька його думка перекидається на інше. Здавалося б, на зовсім далеке, невідповідне до цих хвилин. Він боїться ще одних очей. Чорних, глибоких. Ті очі вже ніколи не посміхнуться йому. Євген певен цього. Розуміє - вони б і так ніколи не горіли йому справжнім пломенем. І він би дурив себе. Мучився й дурив.
Професор не чекав відповіді. Погасив у попільниці цигарку, підвівся.
- Хворих ми лікуватимемо комплексним методом. Але вони не прийматимуть ніяких ліків. Отже, ви скажете, що всі ліки - ваші. Допоможете підготувати, кого потрібно, до операції. Це важче, ніж конференція. Але необхідно. Оце ваш перший справжній рубіж. Або боєць, або дезертир. Задушіть свої стогони. Вони - егоїстичні. Мені бувало гірше. Колись розповім.