- Красуня при їх допомозі хапала кавалерів, а генерал тупав по рангових сходах. Обом приносили втіху.
- У мене воно буде невидиме. Але я сподіваюсь, що воно принесе втіху і користь багатьом. Мені ж приносить вже зараз.
- Коли б тільки не досаду потім.
- Ну, свого поля наперед оббігти не може ніхто. Правда, Євгене? - запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробіркою в руках.
- Правда. Прогони треба. Здається, так колись мені говорили.-підійняв він проти світла пробірку.
- Що це у вас?
- Кров. Все те ж… Біла кров. Я її зробив білою. А мушу домогтися, щоб вона стала знову червоною.
- А якщо… не стане? - сказав один з інженерів…
- Колись та стане. Не в мене, так у когось іншого. Для того ми живемо на світі.
- І для того, - поправив Холод.
Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стільці за столом президії. Треба б ще підмести. Бо хоч і вчений люд, а насмітили, як ті школярі. Тимофієва жінка - прибиральницею в лікарні, він лишився на вечір за неї - позамикати, погасити світло.
В залі - порожньо, тихо. Незвично тихо після зборів. Вигулькнула з нори біля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, її налякав зім'ятий папірець навпроти нірки, якого ворушив вітер з кватирки.
Дивно влаштований світ, розмірковував Шах. Ще півгодини той папірець падав комусь на голову важкою колодою або підносив над хмари, мав велику силу, а зараз він - біла шматина, зайва смітина в кошику. Здатна злякати лише мишу. І оці стільці за столом… І трибуна. Десять метрів дошки-шалівки! А він так і не зважився зійти на неї. Сидів у кутку, мов ота миша в норі, слухав, як інші гупотять над його головою словами. І кого забоявся? Вченого люду в залі? Міністра Полив'яного? Ні, Полив'яного Шах не боїться. Він завтра піде й скаже йому все. А ні - то й далі піде. І до найголовнішого міністра, і до партійних начальників. Ходитиме доти, доки носитимуть ноги і стане сил відчиняти високі, оббиті дерматином двері.
А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж - стільки люду.
А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього…
А що сказав би?
Сказав би…
Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни… прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.
Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пітьму. В просторій тиші було чути, як прогупотіли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запальної промови упали в порожній зал, загуляли луною під стелею.
- Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, - говорив Шах. - Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з`являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою-циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила… що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки… А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви…
- Знаємо. Все знаємо… Включіть світло.
Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість… Сміятимуться всі.
Пітьма. Порожній зал… і він на трибуні.
Може, втекти. Але - куди?
- Включіть, нарешті, світло.
Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
- Я десь тут забув окуляри… - в дверях близькозоро мружився Полив'яний. - Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!
Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. “Нехай. Я сказав… Те, що треба…”
- Ви все чули? -повільно спустився з сцени до залу.
- Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, - Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. - Я думав - студент монолог розучує… Аж… Хто ви?
- Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах… І оце.
- А-а… -Полив'яний сміявся смачно і довго. -А я думав… - Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.
- Це все - правда.
- Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.
- Я… не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити…
- Ти, діду, не бачив окулярів?
Він називав його дідом, хоч мали майже однаково весеy.
Володимир Володимирович умисне відповідав грубо. Він чув усе. І все зрозумів.
Оцей дід…
Чого він вартий?…
І все ж… Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав… Подумав невесело… От трапся з ним… Хто б за нього отак?… Ніхто. Той же Білан-відхреститься й відпаюється. А за цього… Холода… Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може…
Він злякався того “може”. Він відчув його силу.
- Де окуляри? - скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив'яний.
- Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он… Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.
- Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.
- Я своє знаю. От коли б знали своє ви.
- Що? Та ти… - Обличчя Полив'яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак. - Та ти… Та я тебе!…
- Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам'ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.
Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув - дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста…
Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там - тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно-щільно притиснув трубку.
- Тату - ти?
В оцьому грубому, хлопчачому “тату - ти” Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.
- Я, сину, я…
- Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу… Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.
- Навіть якщо не прощаєш. Ти - лікар. Ти сам мене вчив… У нас нещастя. Майстер… Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене… Його лікусалп… А тепер… Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти… Ти все можеш…