Вони думали про одне й те ж. Принаймні обом перед очима ще зеленів френч і шварготів невдоволений голос.
Олександр Кіндратович звільна поворушив паличкою жар, запитав стомлено:
— Ти не знаєш, хто оцей чоловік, що вудив біля нас?
— А дідько… Я тільки знаю, — Холод вів далі нитку своїх думок, — що він вкрав у нас кілька годин спокою.
— Це так. Уяви собі: скільки отаких годин він забрав у своїх підлеглих за життя. І, певно, не відчуває того. Якби за кожну годину відкладати хоч по порошині, а потім жбурнути йому на голову, гуля б набігла завбільшки з кулак.
Для Холода такі розмови с Біланом — старі, а водночас і нові. Та й про що мали говорити? їхня дружба склалася давно, але не збагнений для Прокопа Гордійовича Білан до кінця й до цього дня. Це — ніби не одна, а дві людини. На трибуні Білан не скаже й половини того, що ось тут, біля багаття. Там він гукне до совісті, розпалиться, навіть кулаком гримне — «ех», — захищаючи те, над чим посміється потім за чаркою горілки. І важко сказати, де він щиріший, відвертіший.
Зненацька лугову тишу прорізав не звичний людському вухові свердляче — тугий посвист реактивного літака. Літак пролетів високо, вони шукали й не могли знайти вогника. Мабуть, загубився в палахкотливім зореграї. Місяць вже скотився до обрію, повис над ним, лискучий, холодний, мов грудка радію.
Вогонь догорав, але ні Холод, ні Білан більше не підкладали хмизу. Темінь присунулась ближче, стала поза плечима. Сюрчали в пітьмі коники, тонко, однотонне, здавалося, весь простір зіткано з їхніх струн. І Холодові чомусь захотілося обірвати ті струнки.
— Ти скільки платиш домашній робітниці? Запитання таке нагле, таке дивне, що Білан аж сів, поглянув здивовано.
— Ну, п'ятнадцять карбованців. Та харчі, та одяг. Я знаю, до чого ти… Але врахуй її освіту й мою, і працю, і нервову напругу.
— Бачиш, ти вже стверджуєш свою вищість. Отак от. Ми іноді любимо народ, але лаємо на базарі Івана за ціну на картоплю, шофера таксі, що не зупинився, прибиральницю, що не вимила попільницю.
Олександр Кіндратович підчепив закарлюкою казанка, пішов до річки. Прокіп Гордійович підвівся й собі. Він зрозумів, чого так раптово обірвав розмову Білан. Але якщо вже Олександр…
Прокіп Гордійович од самого ранку, немов гарячу жарину, перекидав думку, яка вироїлася в останні дні, по одві—динах першого хірургічного відділення. Перекидав, та так і не осмілився виказати її. Либонь, тому, що відчував: жарина ця може спалахнути полум'ям. І обпекти не одну, а багато душ. Але ж… Але ж він не має права затоптати її.
Вкладалися на ніч біля машини. Білан — на гумовім надувнім матраці. Холод — на складеному вчетверо брезентові.
Обоє не спали. Слухали, як хлюпотіла ріка, як квилив кулик на далекім озері. І така була в тому крикові туга, такий розпач, аж холодно ставало на серці. Темінь. Луг. Чорна вода. І — сумний крик. Десь там, під його маленькими лапками, драглисте баговиння, трясовина, на котру не ступить людська нога. Там — застояна вода і птича самотність. Чого він тужить? Може, оплакує тих, вбитих за день? Там бахкали постріли. А може, сумує по недосконалості свого пташиного життя, страшиться чогось? Ось, знову, — кі—і-і.
Щось давнє, дике рвалося з далекого плеса. Немов з велетенських грудей. Трагічне, неначе зла доля. В тому тужному і дикому, як одвічне прокляття, крикові, — і засторога, і жаль, і сумне сподівання. В одному крикові маленької пташки кулика.
Той крик скалатнув Холодові серце. І він сказав те, про що думав весь день.
— Сашко, — звівся на лікті. — Ти не спиш? Не можу я… Ти пробач… Що отак… В лузі… На ніч. Мабуть, це дико. Але… Облиш ти операції на серці… Облиш…