Чи знають вони, що таке справжнє красиве життя? Складене з ніжних інтимностей, з коштовних дрібничок? Запеленане килимовою тишею і ніжною музикою? Звідки їм знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися дечим. Задля нього Ліля ще човгатиме шість років підошвами по інститутській підлозі. Звичайно, зарплатня лікаря на сьогодні просто мізерна. Але це її не турбує. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо як сьогодні дівчині без нього! Диплом — це вітрина, виставка, патент. Вітрило до човна, спущеного в житейське море. На той рік вона обов'язково поступить до інституту. Для цього треба п'ять обертів Холодового пальця по білому крузі телефону, кілька слів. Вона їх заробить. А якщо навіть тільки довідка за його підписом?.. Чи взагалі довідка. І то багато значить. Кому не зрозуміло… Вона працювала. Працювала не в батька, а в іншого професора, з яким у її батька відверто холодні стосунки. Працювала чесно, сумлінно. Про це посвідчить характеристика.
її думки перетнув брязкіт.
Професор сьогодні теж прийшов раніше. І просто сюди. Очевидно, поспішав.
Холод постояв біля столу, навіть для чогось постукав пальцем по паровій ванночці. Ліля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, — він зараз посміхнеться. Не посміхнувся.
— Мда — а… Ходіть, Лілю, на вулицю… Морозець…
— Я, Прокопе Гордійовичу, ентиленімін…
— Бачу. Але я не хочу через вас сидіти в тюрмі.
В його голосі не було досади, але й не було схвалення її вчинку.
Ліля зітхнула. І звідки він довідався, що вона прийде сюди раніше?
І далі день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжі, через вибалки.
Прийшла з обіду, — обідала в молочнім кафе, навпроти лікарні, — дівчата чомусь веселіше, ніж завжди, гелготіли в кутку. Щось розглядали. Ліля приступила й собі. На столі, в розгорнутім газетнім пакунку, лежала крамнина. Відріз на костюм. Білої—білої шерсті, в іскорку. Такої, якої шукала влітку вона.
— …Отак і не пошила, — скрушно говорила літня препа — раторша Оксана Данилівна. — Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рік, на Перше травня… А гарне!
— Я у вас куплю, — Ліля тендітними пальчиками помацала крамнину.
— Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, підсунула відріз до себе, швиденько — шам, шам — запакувала ного.
— Я давно шукаю…
— І я. Ми ще тоді, як Оксана Данилівна похвалилася… Одна невдача падала на неї за іншою. Мабуть, вони разом і вивели Лілю з рівноваги.
— Ти… ти… — Лілині брівки гнівно розправились, тремтіли гострими кінчиками. — Навіщо він тобі?..
— Як то навіщо? — на перших словах здивувалася, а далі почервоніла Галя. — Костюм…
— До твоїх прищів!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в лабораторії розірвалася столітрова колба. Дівчата кидали своїм гнівом усі разом, їхні слова злилися в одне сердите гудіння. Ліля стояла непорушне. Вони зневажають її? Що ж, це їй відомо. Вона від них не залежить. її зневага до них більша. Влучивши в гаморі паузу, Ліля тупнула каблучком, аж пробірки жалібно забрязкотіли на штативі.
— Ви… ви — порох на моїх ногах.
І пішла до сусідньої кімнати. Була вдоволена, що влучила в ціль. Ліля вміла влучати.
Але й самій злість обпекла груди. На душі було порожньо, сіро, глухо. Цей настрій понесла й додому. Коли він володів нею, він панував і в квартирі. Ліля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр Кіндратович. Батько здебільшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на нового капелюшка. Ліля збагнула давно — батько часто одкуплявся і в житті. Разів зо два навіть нею. Як подорожній з казки — котом, котрий щоразу втікає додому. З батькового веління Ліля тричі міняла школу — то з однією, то з другою мовами навчання. Олександр Кіндратович найтонше вловлював усі повіви, їй дозволялося виступати на сцені або ж не дозволялося. З роками кіт досконало вивчив поведінку господаря. І сам настирливо дряпав кігтями.
Однак сьогодні батько чомусь не помічав чи не хотів помічати її настрою. І сам був якийсь розтріпаний: очі — великі, обличчя — сіре. Ліля навіть подумала, чи не випив він- А взагалі останні дні вони з матір'ю обоє мов осінні мухи.
— Їсти не хочу. Тільки каву, — взяла рушника, пішла до ванної кімнати. Ліля приймала ванну майже кожного дня. Знала — тіло в неї красиве, гнучке, ніжне. І плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде? Хіба що Костик. Але його нема вдома.