— Костику, ти чого втікаєш? Не впізнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордійовича спідлоба, намагався звільнити руку.
— Впізнав, — колупнув пальцем вільної руки в носі.
— Ти прийдеш до мене у гості?
— А що у вас є?
— О, багато чого. Корабель з вітрилами. Млинок дво — пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?
— Вдома. Вона казала, сьогодні коня купить, — зблиснув оченятами Костик. — Справдешнього. З хвостом і гривою. Отакого, як у селі.
Прокіп Гордійович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.
«А що, коли відповість Олександр? — в котрий раз зринула думка. — Забув запитати Костика, чи вдома він… Вдома? Ну то й що. Хіба зараз… Ет».
Він рішуче покрутив диск. Трубку взяла Аитоніна Михайлівна. Чув її дихання, шерех пальців по трубці і чомусь. довго не міг сказати перших слів.
— Тонко! — не дав розгорітися тривозі. — Я знаю — ти мужня. Відкинь всілякі упередження. Я хотів би поговорити з тобою. Хотів би побачити…
— В мене немає упереджень…
— Я теж лікар. Може, я не збагнув у медицині великих таємниць, але я теж розуміюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практиці сотні подібних випадків. Хочеш, приїзди до клініки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене?
— Не знаю… Не треба. Прокопе…
— Я йду до вас.
Щось клацнуло в трубці, мабуть, Антоніна Михайлівна впустила її.
— Я… сама. Зараз.
Прокіп Гордійович лікар. Обоє знають і розуміють це. Холод навмисне накинув на плечі халата, одягнув окуляри. Він не часто одягає їх. Мабуть, тому видавався Анто — ніні Михайлівні чужим, строгим. І все ж вона довго зволікала, не хотіла розстібати кофтину. Куточки її припухлих вуст тремтіли якось по — дитячому, а великі голубі очі дивилися злякано, прохально.
Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кількома словами — в кого вже були. їй знову боліло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй страшенно довгим. Врешті Прокіп Гордійович посунув їй стільця, сів. сам. Халата перекинув через бильце.
її покладені на коліна руки дрібно тремтіли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слів, мов присуду. Може, тому, що вірила в нього більше, ніж в будь — кого. А віра в людину вже сама по собі вбирає і віру в її фах, в її покликання.
Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби викладав їй на долоні зафіксовані докази.
— В наш вік кожна друга людина перехворіла на рак. На думо — думо — рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка… В нас у лікарні нещодавно прийняли за кісту вагітність на п'ятому місяці. Рак і бомба покалічили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантії. Та й що всі гарантії. Але я переконаний, що в тебе мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не промацуються. На мастопатію хворіє чимало жінок. В тебе один з таких випадків. Тільки значно гостріший.
Кригу плавить тепло. Тепло і віра людських очей плавить кригу душі, і вона збігає сльозами. Це були сльози страхів, сльози болей, сльози вдячності.
— Прокопе, я вірю тобі.
— Але я ще не сказав усього. Ти віриш зараз, але ти підеш, і з тобою піде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волі і моєї. Волі будь — кого. У вас вже не буде спокою. Вона висітиме як сокира. Треба позбутися її. Можна почати лікування… Блокаду новокаїнову… Але ліпше — оперувати. І навіть в тому, найгіршім випадку — це поки що єдине, найкраще. Одразу ж під мікроскоп, на біопсію. Операція нескладна. Прооперую я або Варвара Іванівна. В неї таких випадків — щонайменше тисяча. Я ж тобі казав, ми — чорнороби.
— А ліки? Мазурові?
— Ліки… Звідки це протяг? — Професор підвівся, підійшов до вікна. — Мені здається, вони… їх ще треба перевіряти, дозувати… Ти приходь завтра. Олександрові скажи — і приходь. Сьогодні вже не їж. Тільки не передумай. Збери докупи всю свою мужність. Я знаю, ви, жінки, мужні, дужчі за нас.
Олександр Кіндратович чекав кінця операції в Холодовім кабінеті. З собою приніс дві коробки цигарок і тепер припалював одну від одної. Зринали, мов хвилі, думки, зринали і розпадалися, не лишаючи після себе сліду. Тільки незвичне відчуття, відчуття часу, але не думкою, — серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою інші, вони проходять крізь життя, як сталева глиця крізь стіг сіна.
«Зараз… Тоня…»
Тоня.
Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого… Хотіла, щоб був кращим. Намагалася, щоб ішов рівно, щоб не падав у дорозі, не збивав інших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Він тільки тепер розуміє — вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього.