— Ви, молоді, збудуєте собі хмарочоси. Це — мені хижка. Вона зрозуміла:
— Олег колись казав — нам рано про це думати. Та й… ми розсварилися з Олегом. А ви збираєтесь прожити в своїй хижці самі?
— Не вельми делікатне для твого віку запитання, але коли вже запитала… Виберу якось час, повставляю зуби, підфарбую волосся і напишу в «Вечірній Київ» оголошення: «Такий‑то чоловік, не повний дурень, не зовсім сивий, з таким — от становищем шукає собі…» Як гадаєш, відгукнеться хто?
Він жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури.
Надворі вже поночіло, на вікні чітко, мов у дзеркалі, малювалася його постать. Висока, кремезна, з міцними, косарськими плечима й грудьми, з обвітреним, смаглявим, — зовсім не скажеш, що лікар, — обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Він не бачив себе. Проте бачила Ліля.
— О, відгукнуться. Тільки, мабуть, оголошення не в «Вечірнім Києві», а в «Вечірнім Ленінграді».
Тепер Холодові зрозуміло все. Йому стало прикро: «Ні, не в вас, вузькоштанних, лінивих і жадібних, загадка віку. Ваші засмічені душі видно наскрізь. Вони відмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте відімкнути ось цю! Ви всі гарио вкублились в гніздечко, котре називається життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти і вкинути назад. А ви боїтеся, що тоді вам буде холодно».
— Я бачу, Лілю, ти вивчаєш не лише медицину, а й суміжні з нею науки. Судову експертизу, слідошукання? Що ж, може й згодиться, — сказав Прокіп Гордійович і пішов у купе слухати оперету.
Поїзд прибув у Київ за кілька годин до Нового року. Прокопові Гордійовичу здалося, ніби він приїхав не в своє, а в якесь інше, вичитане з казки місто. Мерехтить електричне марево, святкові реклами повибігали на перехрестя, миготять, танцюють, гріються. Перехожі гублять пакунки, подають їх один одному, ввічливо усміхнені, веселі. Як гарно, як затишно на душі, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинів, що вони веселі, безжурні! Йому теж ще треба в магазин. І вже не гаючись…
Він таки запізнювався. Квапив шофера таксі, який, мабуть, єдиний не поспішав у цей вечір. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегідь… Борода, вуса, шапка, мішок. Замість кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впізнав ніхто. Навіть з співробітників. Йому самому було смішно — він скрадався в клініку, немов детектив з фільму: коридором, котрий вів на кухню, через душові, приймальне відділення. Сподівався, що тут тільки черговий лікар, він дрімає в кутку над книгою. Але йому на подив, опріч чергового, він побачив ще двоє лікарів — практикантів і стару, років сімдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не міг збагнути з свого схову з‑за ширми. А коли збагнув… Таки справді, трагічне й смішне часом переплітається так міцно, що не завжди можна розняти їх. Надто в лікарні.
Щоправда, хлопці не сміялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору від отруєння. Мали перед себе всі його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навіть не ковтала барієвої лікарняної кашки, котрою хотіли нагодувати її. Вона відбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапів з голів до ніг. Мурмотіла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав її міцно.
Холоду довелося покинути засідку. Він підійшов до бабусі, відсторонив того, котрий годував її кашею, і, коротко наказавши другому «тримай», взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх — бабуся закрила рот. Хвилину сиділа нерухомо, жувала білими, поморщеними губами. Відтак підхопилася, блиснула очима і, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потім другому, схопила з тапчана плисового теплого піджака та хустку, подалася мерщій за двері. Практиканти ошелешено дивилися їй вслід. Холод сміявся, аж сльози набігли йому на очі.
— А ми… Та як же… — врешті здобувся на мову той, що з чашкою, — привезли її, кажуть, пила щось. А тоді — оце… І їжа не проходить.
— Добре, йдіть, — витер кулаками очі Прокіп Гордійович. — Вважайте, що відбулося зцілення.