Олександр Кіндратович вловив себе на тому, що думає якось незвично — здивувався. Звідки це? І враз холодна іскра — «Прокіп». «Він». Вони останнім часом дуже багато говорили про село. Про життя…
Олександр Кіндратович мерзлякувато потис плечима, потер чоло.
— Дід тупає? — кияув погляд у кінець садка, де з‑за густої колючої груші виглядав довгий, чорний димар.
— Помер торік. На паску.
Погляд вже не зупиняється, переступає через сусідський тинок.
Сахии. Коли він ішов повз їхній двір до школи, з‑за Сахнового тину летіло на нього шість грудок. Двоє старших грудок не кидали, тільки під'юджували, і одне ще не докидало. Але траплялося, всі дев'ятеро дряпалися через тин, втікали на територію ворожої держави. В дворі ляскав батіг і хрипкий бас виполохував з — під стріх горобців:
«Жінко, відчиняй вор — р-ота, р — р-розпрягай коня». А потім, від якогось дня, він тільки гукав перше — «відчиняй ворота», коня Сахно пропив разом з возом і збруєю.
— Четверо з війни не вернулося, — скрушно зітхнула мати, — одного громом убило. А ті роз'їхалися. Найменша при матері. Прийняла приймака. Дівчинку оце вже в школу посилатимуть.
Галя Баскова. Співуча, гарна дівка, до котрої женихалися на кутку всі парубки. Сирота. Жила з меншим братом. Брат закінчив інженерний інститут. Вона вийшла заміж, і чоловік не повернувся з війни. Здається, має двоє дітей.
— … Обоє байстрята. У війну нагуляла. Одна діг'очка в Чернігові на клінкерному, друга десь на цілині.
Німчики.
Новосельці.
Буркуни.
Бредуть розмовою від хати до хати. Олександр Кіндратович тільки тепер дізнається, що в двадцять шість хат на кутку не повернулося п'ятнадцять солдатів. Дві хати і зараз стоять пустками, а на тому місці, де червоніла віконницями ще одна, росте картопля. Не теплим дощиком, чорним градобоєм вік двадцятий прокотився по кутку. Жорстокий, задимлений вік. Майже половина з цих п'ятнадцяти, — Біланові ровесники. З ними він пас корів, закручував узимку на льоду «крутьол», збирап по стерні колоски.
Життя іде, ростуть нові покоління, але ми бачимо близько тільки своїх ровесників.
— Наталка як? — запитав аж тепер.
Згадка про Наталку дряпнула по душі. Він таки не допоміг їй виклопотати пенсію. Забув. Просто забув. Оді—клав листа, а потім — справи, турботи. Йому здалося, що мати подивилася на нього докірливо. Певно, Наталка скаржилася їй. А може, й не скаржилася. Йому вже ввижається.
— Живе. Оце щось меншенький її прихворів. А такий потішний, сміюнець. І минулого літа все вдвох з Костиком бігали. Вони й схожі один на одного. Як два дзьобочки,
— Не знаєте, на що хворий? Щоб, бува, Костик не заразився, — запитав стурбовано матір.
— На живіт скаржиться.
«Треба таки допомогти Наталці, — подумав, підводячись. — Може, піти до неї зараз?»
Але інша думка змагає першу. Піде до Наталки, та ще застане там кого. Або й Наталка може розказати.
І попливуть до нього прохачі. Він залишив одні клопоти, а придбає міх нових. Втікав від вовка, а впаде на ведмедя. А це такий міх, що його не сховати десь у сінцях. Носити й не переносити.
Його вже й так запопали, не зміг відмогтися, — призначили на суботу зустріч з виборцями. Кому потрібна ця зустріч? Напхані цитатами провінційні промови, зазубрені з папірців привітання, торохтіння одлиглих піонерських барабанів. Але тепер вже нічого не вдієш.
До Наталки він піде перед від'їздом. Або ще ліпше, — скаже матері, і та покличе Наталку.
Зустріч з виборцями було призначено па суботу. Вони збиралися повільно, займали не задні лави, як це водиться на всіх засіданнях і виборах, а передні, од трибуни. Заходили тихо, ніби аж боязко. Двоє чи троє повели за руки дітей. Білан сидів з головою сільради, головою колгоспу і довіреною особою — завідуючим районовою поліклінікою — в парткабінеті. Олександр Кіндратович ледве стримувався, щоб не вичитати голові сільради, нащо було призначати, не згодивши людей. А той сам помітно нервував, заглядав через сцену до залу, вибігав на подвір'я. «Якщо так сходитимуться, то це до півночі, — крутив сердиту думку Білан. — Он побрело ще дві ватянки. А перед ними — жилетка і ватяні штани. Неначе не до клубу, а на конюшню. Чого в буденному?»