Зайшла релігійна суперечка. Дем'ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем'яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.
- Ха-ха-ха! - зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето - факт!… Ха-ха-ха!… Ну, а де ж, приміром сказать, должни нахадиться усякії богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому!
- Будлі-де,- усміхнувся Дем'ян,- можна і в скриню покласти.
- Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…
- Воші теж од бога.
- Ну!
- Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!
- Хто ж то миє? Піп ваш?
- У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.
- Ну, так! Підождіть,- ухопився Гаврило,- ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?
- Має.
- Хто ж йому його дав?
- Ми.
- Ето факт! А ви ж маєте право давать право?
- Таке ж саме, як ваш архирей або синод.
- Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис - синод! Ха-ха-ха! Славная пропорція!…
- От, Гаврило Петрович,- перебив чоловічок, протягуючи листа,- чи так? Бо той… Гаврило поважно взяв і став читать:
- «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жені Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… ето вже… Ага, отседа: «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на себе претенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…
- А я так говорю,- почав тихо Дем'ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви,- бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати попові, бо - гріх.
- А в писанії що сказано? - поважно і навіть строго перебив Гаврило: -«Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і св. Духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите,- се ж по Євангеллю…
- Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:
- Вони й не деруть, а беруть те, що дають.
- Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! - крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:
- Дурний піп, дурна його й молитва! Помовчали.
- Не даром кажуть,- почав, зітхнувши, Дем'ян,- чиї ворота минеш, а попових не минеш… Деруть вони з вас, як самі хотять.
- Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі,- протягну» знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем'янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.
- …І… то побачите…- промимрив він, шукаючи нового.- Ага!… «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору… Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй просьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров'я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже хкось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте»…
- Вони усе, значить, мені маслом дорікають,- пояснив чоловік,- а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…
Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.
- Підожди ж! - злісно просичав Андрій, підкрадаю-чись до льоху, де сів жовто-рябий.- Політаєш у мене!
- Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…
- От ви говорите,- перебив чоловіка Дем'ян,- гріх окони палить… А я на се можу сказать…
Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
- Та не бий!! - крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.
- Та пусти, не муч! - крикнув Ілько. Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався,- Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання -'все се наче морозом пройняло Ількові тіло.
- Пусти!! - рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи, в чому річ, стали дивитись в їх бік.
- Пусти, не муч!…- глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.
- А тобі яке діло?! - блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.
- Та чого ти присікався до його? - сухо промовила Мотря.- Випустить!… Який сердобольний!…
- А! Так ти за Андрія!! - блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: - Пусти, говорю!
Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.
- Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!! Андрій важко дихав, з презирством усміхався і мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.
- Так от же!! - розмахнувся Ілько і, не сподіваючись сього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.
- Ах, ти ж! - тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в'їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся,- в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.
- Стережись, Ільку!!! - вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.
Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов із буцегарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертався. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір'ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хати й грунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».