- Підем додому.
- Дай сюди пиво…
- От наказаніє господнє! - зітхнула жінка і подала пиво.
Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:
- Доброго здоровля…
Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.
- Бо… люблю! - повернувся він до жінки.- І не мішайсь… Уторгував, продав воли і буду гулять… Так, рсоподін?
- Так, так! - усміхнувся Ілько.- А за багато продали?
- За сто та ще й двадцять!… О!…- вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.
- Мошку, пива! - гукнув Ілько.
- Мошку!… Жиде!… Пива! - стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.
- Та не треба, не треба! - затурбувався Ілько.- Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…
- Ні!… Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!… Де ж се гроші?… Ого! Я не можу… Де ж се?…
- Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.
- Чи не випали? - поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.
- Нема! Ой господи! - скрикнула жінка. Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.
- Та я ж у сю кишеню поклав,- розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.
- Се ж от сей витягнув у його! - обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.
- Ні, господін, підождіть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той…
- Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей. В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.
- Люди добрі! - скрикнула жінка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші… Тепер і за пиво нема чим заплатити.
- Ви, Ілько, послушайте, - затурбувався Мошко,- може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліция…
- Та якого вам чорта! - повертаючись іти, крикнув Ілько.- Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.
- Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував! - закричала жінка.
- Такі гроші! - тихо, але виразно промовив Семен.
Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.
- Нєт, позвольте,- викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька,- так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!
- Оддай гроші! - зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.
- Авжеж, оддай… Що ж се! - почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.
- Оддай гроші!! - заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.
- Повбиваю!! - хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою зі стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
- Тепер бийте його!! - крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом з ним.
- Держіте, держіте! Я одберу у його дєньгі!… Вот, вот оні! - вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров'ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.
V
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб'є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться - то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камері «слвдствєнних» сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино - козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте»,- і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
- Ти, Мотре? - одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
- Я. На…
Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.
- Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.
- Добре… Чого вчора не прийшла?
- Ти сердишся?
- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.
- Не можна було.
- Не бреши!
- Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.
- Де ж батько був?
- На «роботі».
- Де?
- Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
- Знаю. Багато?
- Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.
- А! Он що!… Хм…- злісно всміхнувся Андрій, - Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю… Мотря мовчки нахилила голову.
- Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?… Чого ж мовчиш, суко! - грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!
Мотря мовчала.
- Говори ж!… Може, вже рушники подавала?
- Ну, от ще! - підняла голову Мотря і знов нахилилась.
- Гляди, гадино! - зціпив зуби Андрій.- Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
- Не змерзла? - помовчавши, буркнув Андрій.
- Ні.
- Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
- Не змерзла, - промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
- Не бачила Никодима?
- Бачила.
- Що, не говорив нічого?
- Про тебе?
- Ну, да.
- Лається… Нащо ти його так?… Бідує страшно.
- А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! - зі злістю прошепотів Андрій.