Іноді хлопчик спостерігав із-за паркана за біганиною однолітків, – як вони стріляють із уявної зброї, як падають «мертві» на пісок, а потім встають, обтрушуються і знову біжать. Як зустрічний вітер зафарбовує рум’янцем їхні щоки, скуйовджує волосся, а очам додає блиску. Він теж хотів бігти назустріч вітрові, тікаючи від уявного ворога з уявною зброєю. Але не міг, бо ж знав про всі загрози спілкування з дітьми. Тому з найновішими іграшками замикався у своїй стерильній кімнатці, де він був повелителем і міг робити геть усе – відламувати солдатикам руки, викручувати ноги, виколупувати лялькам очі. Він був не просто собі хлопчиком, який бавиться, він був хлопчиком, якому все можна. Він уявляв себе як на справжній війні. Там він був би героєм.
Старість і мармелад
– Ніколи, ніколи-ніколи-ніколи я не буду самотньою, – повторює двадцятидворічна Надька, сидячи в темному помешканні доктора Бау.
Вона вгніздилася з ногами, закутаними у вовняне покривало, на великому довоєнному дивані із круглими бильцями. Доктор Бау підсунувся до неї на чорному дзиґлику від фортеп’яна і крутиться перед носом, відштовхуючись від підлоги довгими худими ногами. У ньому дивно поєднуються старість і хлопчакуватість.
– Я теж колись так казав, – сумно констатує Марк Альфредович.
Надька розглядає його непривабливу постать – худе обличчя з жовтими кінськими зубами, бруднувате волосся. «Та ясно, – думає жорстоке дівчисько, – такий, як він, не має шансів на любов». А Надька – то зовсім інша річ – біла, як перший сніг, а як зведе свої сірі, великі, у чорних віях, як у кожухах, очі, то людям аж плакати хочеться від такої краси, такої чистоти, такої ніжності… Їй навіть подруги кажуть: «Боже, яка ти ніжна, Надько, яка чиста, як перший пролісок». Бо вона таки ніжна, не те, що дехто. Закопилені примхливі губки – тільки цілуй. Такі красуні самотніми не бувають.
– Іноді людина вибирає самотність, якщо не може отримати бажаного, – філософує доктор Бау. На столі кипить самовар. Він розливає чай у горнятка – білі в сині квіточки. Одне дає Надьці.
Доктор Бау п’є чай із блюдечка у прикуску з варенням.
– Варення фей, – каже Марк Альфредович. До цього варення вона призвичаїться і їстиме аж до старості, – із дивовижного фрукту фейхоа.
– Щось ви прибріхуєте, докторе. Хіба може людина, в якої є вибір, обрати самотність? – Вона собі справді цього не уявляє. Надька думає – красуня отримає будь-кого.
Вона тоді лише познайомилася з Толічкою і вечорами бігала до нього на побачення, а доктор Бау випрошував поцілуночок, лише один малесенький поцілунок між чорним буфетом, що пахнув цвілим хлібом, і темно-вишневою стіною в темній кімнаті, яку вони називали «прихожа». Один малесенький поцілуночок, яким вона зраджує себе, бо не хоче, не любить, гидує – застояною слиною, застояним життям сибірського інтелектуала, але бере – бо може. Позаду шелестять лапами таргани – ніде ніколи потім вона не бачила такого нашестя тарганів, як у помешканні доктора Бау. Здавалося, що те помешкання насправді належить тарганам, а доктор у них лише квартирується.
І от якихось двадцять п’ять років по тому – самотність, яку вона обрала.
Спершу Надьці здається – медом, мелісою, соломою і чорнобривцями пахне свобода. Коли приїздить із міста в село – у ніздрі б’є солодкий пронизливий подих літа, розніженої в променях першого сонця трави. Туман, концентрований біля землі, ближче до небес розчиняється у сяйві, сяйво заповнює світ, і в Надьки виникає непереможне відчуття свободи. Наче вона якась перепілка, що ось зараз чкурне в голосисту траву, молотитиме дзьобом насіння подорожника чи різухи, а далі, кугикаючи, злетить у височінь.
– Переспілка, – коментує Макарчук, коли вона ділиться з ним своїми міркуваннями.
«Ні, вона не переспілка, – думає Надька – вона спіла, налита соком, саме те, що треба». І морочить голову місцевому гультіпаці Боберкові. Спершу ненавмисне – по інерції, а далі – цілком свідомо. Бо вона ще не одну дівку за пояс заткне. То підійде впритул до нього – так, що відступитися нікуди, то така далека, наче з іншої галактики, то розкриється, що відвертіша буває тільки душа, то замкнеться на всі замки, обгородиться колючим дротом неприступності. Навмисне і не з добрих намірів крутить Надька Боберкові голову. Щоб не казали, що стара баба нікому не потрібна, щоб не думали, що її покинув чоловік. Щоб і не наважилися поспівчувати.