Не з добрих намірів, бо знає Надька, краще за всіх знає, що ніколи, за жодних обставин, навіть якщо їй померти доведеться від самотності, Боберко не стане їй потрібним.
Снився Надьці у ті часи сон: їде вона в автобусі кудись – до якоїсь школи чи до батьків, кудись, куди ніколи не їздила автобусом, бо такого транспорту в її далекому дитинстві не було. Їде вона автобусом, аж раптом до її спини тулиться якась загублена дитина – мама вийшла на попередній зупинці, двері зачинилися – і все, дитина біля неї. Треба їхати в зворотному напрямку і відвезти дитя мамі. Надька виходить. Але замість дороги опиняється на засніженій вулиці, чи то на засніженому мосту. Незнайоме їй місто, пізня ніч, транспорт уже не ходить, і вона блукає в лабіринтах холодних вулиць, чоботи по коліно в багнюці, розгублена – куди це вона заблукала, Надька? Як їй повернутися додому? У лабіринтах вулиць губиться дитина, місто стає незбагненне – пам’ятники, оранжереї, обеліски, будинки. Надька мерзне, губиться, загрузає в багнистій дорозі, нарешті безсило падає і прокидається. Це незнайоме місто сниться їй майже щоночі, воно мандрує з одного сну в інший, а прокинувшись, вона ще відчайдушніше пірнає у вир життя. Хоч іноді їй хочеться кричати – куди це вона заблукала, Надька?
Не зупинятися, навіть якщо боляче, не кричати, навіть якщо страшно, не озиратися, навіть якщо хочеться, бо перетворишся на соляний стовп. Ось вона, філософія Надьчиного життя… Все це гра, казав колись татусь, все лише гра, і життя, і смерть, а біль – це побічний ефект, який потрібно перетерпіти, зціпивши зуби, якщо ти хочеш залишитися у грі. Надька готова була терпіти все. Глибоко вдихнути, різко видихнути, стиснути діафрагму, щоб живіт здавався пласким, випнути груди, плечі трохи назад, лопатки наче крила до польоту, рот усміхається, зіниці розширюються, серце завмирає – ось вона до всього й готова.
Жіноче лібідо – це слабкість і довірливість. Хорошими матерями стають зазвичай за міцними спинами, а Надька мала найміцнішу з усіх, які вона знала, та сама собі за спину не станеш… Жіночність – це риса коханих, а її не кохали. Тому дитина не виросла б у її тілі, просто через гормональну несумісність долі та материнства. Ось як. Чи хотіла вона цю дитину? Хтозна. З часом вона навчилася не любити дітей. Їй було значно простіше їх ненавидіти, ніж любити – щоб не відчувати бідності свого тіла, яке не народжувало, і безглуздої округлості грудей, до яких не торкалися м’якенькі дитячі ясна, і щоб не плакати з туги за вимащеними малиновим варенням і шоколадом простирадлами та розмальованими стінами в під’їзді, на яких крізь сердечка та імена вона могла б розпізнати тріпотіння їхніх маленьких зухвалих почуттів, яким так страшно і шалено хочеться вирватися на поверхню.
Їй потім казали, що все це через травму – колись, у п’ятнадцять, привалило у шахті. Вона збрехала, що їй сімнадцять, щоб взяли на роботу, і їй там щось впало на голову, десь у районі гіпоталамуса, і почалися дивні зміни – вона перестала дорослішати. Зникли місячні й відновилися лише у двадцять два. А потім її малесенькі підліткові груди несподівано почали рости, і з запізнілого підлітка вона стала жінкою-казкою – тонкостанна, пишногруда, стегниста. Єдиний побічний ефект цього вибуху – набряклі вени, вже з двадцяти п’яти вона мала варикоз. Казали, що в усьому винні гормони.
Надька не вірила. Навпаки, вона вважала своє тіло розумним і логічним. Колись, узимку, в Сибіру, вперше у житті поїхавши до міста, і містом цим було Кемерово, їй довелося пізно повертатися додому. Трохи підвіз приятель – Надька мала багато приятелів, бо скидалася на хлопчика, тому хлопці сприймали її за свою. Але додому не довіз, тому пішла пішки. Зима була люта, думала, замерзне. Аж раптом Надьку почало лихоманити. Що далі вона йшла у тріскучому прозорому морозі, то дужче її лихоманило. Ту пішохідну прогулянку вона запам’ятала як потріскування кроків, нереальну близькість зірок – вони мигтіли просто перед її носом, водили хороводи, і вона вдихала морозяний пил, від якого злипалися ніздрі. Здавалося, навколо немає повітря, саме скло. Підійшовши до дому, вона була гаряча і червона. Її тітка, старша за Надьку на чотири роки, відразу побігла до медсестри за термометром, наче термометр – це ліки. Температура була під сорок… Вдома почався ґвалт, усі стали на вуха – мала помирає, бо як така температура, то звісно, що помре. Але напившись теплої води із сіллю, вона солодко заснула і прокинулась здорова. Хвороба не повернулась, а от людина на тій дорозі, якою Надька йшла додому, – замерзла. Якби її тоді не почало лихоманити, то замерзло б тіло. Лежала б вона тоді на узбіччі і дивилася крізь крижану паранджу на пронизливу порожнечу сибірської зими. Відтоді Надька вірила своєму тілові – воно знало, що робить. Воно знало, коли ставати гарячим, а коли холодним, коли коритися дії гормонів, а коли блокувати їх. Тому, якщо її тіло відмовилося народжувати дитину, – це на краще. Може, народився б каліка чи серійний убивця.