— То з ким же ви поїдете?
— Невже не зрозуміло? — запитала красуня роздратовано. — Природно, з тим, хто вціліє.
Вона з наростаючим занепокоєнням стежила за розгромом свого косметичного кабінету. Зненацька позаду хтось тихо кашлянув. Красуня здригнулася й подивилася на двері:
— Це ти, любий?
— Я, — відгукнувся хрипкий чоловічий голос.
— Ти знову захворів на полюванні?
— Бо ти знову забула покласти мені теплі шкарпетки!
— Ми сьогодні поїдемо до палацу, любий?
— Звичайно. Хто цього разу заплатить за твої розбиті склянки й зім’яті капелюшки, люба? Ці добродії?
— Що ти, радосте моя! Звичайно, король!
Людина за дверима задоволено відкашлялася:
— Тоді я звелю закладати карету.
— Поквапся, любий! — красуня підібрала сірий від пилу шлейф, надягла вцілілий капелюшок і подивилася на себе в уламок дзеркала:
— Коли добродії закінчать, прибереш все!
І тут я згадала, що не довідалася найголовнішого:
— Пробачте, це яке століття, яка країна?
Дама ретельно заправила пасмо волосся, що вибилося з-під капелюшка:
— Ой, яка тобі різниця? Кого це хвилює?
Вона випурхнула, залишивши після себе запах французьких парфумів, і голосок її донісся вже з іншої кімнати:
— Якщо сама не подужаєш викинути труп за вікно, поклич куховарку!
Мені дуже не хотілося виконувати останній наказ, і я вийшла слідом, намагаючись не дослухатися до дзенькоту шпаг і гуркоту розтрощених меблів.
За дверима виявилися кам’яні сходи на кілька щаблів, але щойно я стала на другий, як він різко пішов з-під ніг! Утім, ненадовго, для того щоб знову виникнути, але вже під килимовою доріжкою.
Виявилося, що я стою на сходах на пухнастій килимовій доріжці межи квітів і дзеркал, а праворуч і ліворуч піднімаються дами в білих, блакитних і рожевих платтях, обвішані коштовностями, як новорічні ялинки, у супроводі елегантних і послужливих кавалерів. Угорі, там, де закінчувалися сходи, з відкритих дверей лунали звуки вальсу й сміх.
А в мене лікоть здертий, а на ногах запилені кросівки! Навряд чи вони зійдуть за бальні туфельки.
Я повернулася й побігла вниз під здивованими поглядами дам і власних відбитків у дзеркалах. Фальшиві локони лоскотали шию й стрибали по плечах. Чомусь було страшенно образливо й щипало в очах. Я ще встигла побачити групу нових гостей, перш ніж черговий ривок висмикнув мене із цього святкового світу…
…просто в дощ. Противний, мрячний. До того ж, я опинилася у величезній брудній калюжі, ліва кросівка загубилася під час переміщення, а права надійно загрузла в багнюці.
Розсудивши, що в одній кросівці однаково далеко не зайдеш, я витягнула з неї ногу й потьопала босоніж убік вивернутого з корінням великого дерева, з якого можна було б оглянути це болото, але знову не дійшла.
Знову степ, сонце й коники цвіркочуть. Усе! Досить! Звідси нікуди не піду. Тут хоча б тепло й нікого немає. Сидітиму тут поки не вмру. Від голоду чи… ні, тільки від голоду! Від туги вмирають винятково в дурненьких романах.
Я впала в траву, накрила голову руками й почала уявляти, як восени в школу надягну цю сукню зі стрічками й мереживом і поважно пройдуся коридором… Отут я сіла і прискіпливо оглянула вбрання. На щастя, дощ не надто пошкодив його й, просохнувши, плаття буде дуже симпатичним. Я просто-таки побачила, як скривиться Лариса, а деякі взагалі зомліють… А Івушкін хмикне і покрутить пальцем біля скроні, ніби той скіф. Утім, він завжди був скіфом…
— Драстуйте! Вона тут розсілася, як облізла Білосніжка, а люди її шукають!
Борис, який виник з нізвідки, з явним подивом оглянув моє вбрання, тихо присвиснув і покрутив пальцем біля скроні. Івушкін з’явився слідом, мовчки стягнув з плечей рюкзак, опустив на траву й сів поруч.
— Ну що, вас у скіфське плем’я прийняли? — запитала я, намагаючись говорити бадьорим голосом і не дуже часто кліпати.
— Згинь, — відповів Івушкін і заплющив очі.
— Як ви мене знайшли? — поцікавилася я в Борьки, непомітно змахнувши сльози.
— Тебе важко не знайти, — Борис підтягнув до себе рюкзак, щоб вийняти з нього мотузку й пару кросівок. — Розкидаєшся речами, як Попелюшка, а через це часові парадокси можуть статися.
— Чого?
— Фантастику треба читати! Де ти бачила, щоб Попелюшки на сходах кросівки губили?
— А мотузка теж парадокс викличе?
— А то ні?! — обурився Борька. — Мама назавтра прання планує, а я мотузку для білизни потягнув, знаєш, який парадокс буде?!