— За це я вип’ю.
Я тягнуся до свого кухля, але мабуть, я аж надто заглиблений у свої думки. Моя рука штовхає кухоль — і він перекидається. Я встигаю схопити його перед тим, як він розіб’ється об підлогу, але пиво випліскується і хляпає Ґеву на коліна.
Ґев лише відмахується.
— Не хвилюйся.
Він обтрушує джинси, зчищаючи розлите пиво. Я вкотре дивуюся, наскільки контрастують його сильні руки і худющі слабкі ноги.
«Сильні ноги».
Слова зринають у моїй голові, зовсім не очікувані слова.
«Він обдурив їх усіх».
Я підводжуся так рвучко, що мало не перекидаю два інші кухлі.
«Я знаю, що вони інколи там зустрічалися».
Ґев підхоплює свого кухля.
— Що за чортівня?
— Я мав рацію, — кажу.
— Стосовно чого?
Витріщаюся на них.
— Я помилявся, але я мав рацію. Знаю, це звучить як божевілля. У це важко повірити, але… усе сходиться. Дідько. Геть усе сходиться.
«Диявол, який ховається під маскою. Зізнайся».
— Еде, що ти маєш на увазі? — цікавиться Гоппо.
— Я знаю, хто вбив Вальсову Дівчину. Елізу. Я знаю, що з нею сталося.
— Що?
— Божа кара.
— Я казала вам по телефону, містере Адамс. Час відвідин уже минув.
— А я казав вам, що мушу його побачити. Це важливо.
Медсестра — та сама огрядна сувора на вигляд жіночка, яка зустріла мене минулого разу, — підозріливо дивиться на нас трьох (Гоппо і Гладкий Ґев наполягли, що підуть зі мною. Стара банда. Остання пригода).
— Питання життя і смерті, я так розумію?
— Так.
— І воно не може зачекати до ранку?
— Ні.
— Отець Мартін навряд чи кудись утече.
— Я б не був такий упевнений.
Вона якось по-дивному на мене витріщається. І тут до мене доходить. Вона знає. Вони всі знають, але ніхто нічого не каже.
— Мабуть, виглядає не дуже добре, — кажу я, — коли ваші пацієнти втікають? Коли ви знаходите їх десь в околицях пансіонату? Усе-таки краще це замовчати. Особливо якщо хочете, щоб церква й далі вас фінансувала.
Медсестра примружується.
— Ви ходіть зі мною. Ви двоє, — вона тицяє пальцем у Гоппо і Ґева, — чекайте тут. — Жінка кидає мені роздратований погляд. — П’ять хвилин, містере Адамс.
Я рушаю за нею коридором. Зі стелі падає різке флуоресцентне світло подовгастих ламп. Удень пансіонату ще сяк-так вдається прикидатися чимось більшим за звичайну лікарню. Але не вночі. Бо в цьому закладі немає ночі. Тут завжди світиться й завжди чути якісь звуки. Зітхання і стогони, рипання дверей та шаркання капців по лінолеуму.
Ми підходимо до дверей отця Мартіна. Медсестра Конгеніальність востаннє кидає мені застережний погляд і показує п’ять пальців перед тим, як постукати.
— Отче Мартіне! До вас прийшов відвідувач.
На якусь божевільну мить мені ввижається, що зараз двері відчиняться і він стоятиме на порозі, зловтішно посміхаючись.
«Зізнайся».
Та у відповідь, звісно ж, тиша. Медсестра дивиться на мене самовпевнено й легенько відчиняє двері.
— Отче Мартіне?
Я вчуваю сумнів у її голосі якраз тієї миті, коли мене обдуває крижаним вітром.
Я не чекаю. Обходжу її. Кімната порожня, вікно відчинене, штори гойдаються на вечірньому вітрі. Я повертаюся до медсестри.
— На вікнах немає захисних замків?
— У цьому ніколи не було потреби… — затинається вона.
— Ну, звісно, навіть після того, як він уже не раз вилазив крізь вікно.
Медсестра суворо дивиться на мене.
— Він виходить гуляти тільки тоді, коли його щось засмучує.
— І сьогодні його якраз щось засмутило.
— Насправді так. До нього приходив відвідувач. Після того священик був дуже збуджений. Але він ніколи не заходить далеко.
Я підбігаю до вікна і визираю назовні. Сутінки вже починають огортати все навколо тінями, але мені вдається розгледіти попереду темну масу лісу. Зовсім близько. І ніхто не побачить, куди він пішов.
— Він не здатен завдати собі шкоди, — веде далі жінка. — Зазвичай він сам повертається назад.
Я різко розвертаюся.
— Ви казали, що в нього був відвідувач. Хто?
— Його дочка.
Хлоя. Вона прийшла попрощатися. Мене сковують моторошні передчуття.
«Нічка чи дві у наметі в лісі ще нікому не зашкодили».
— Я маю здійняти тривогу, — каже медсестра.
— Ні. Треба викликати поліцію. Негайно.
Я переставляю ногу через підвіконня.
— Куди це ви зібралися?
— До лісу.
Ліс поменшав відтоді, як ми були дітьми. І це не через доросле сприйняття. Його добряче вирубали, метр за метром, аби звести нову житлову зону, яка росла швидше, ніж старі дуби і платани поруч із нею. Однак цієї ночі ліс знову здається величезним. Це темне заборонене місце, сповнене небезпек і лихих істот.