У поліції говорять про повторний перегляд справи Елізи Ренделл. У наш час вони мають кращих судмедекспертів, аналізи ДНК і всякі інші круті штучки, що їх показують по телевізору, які здатні точно довести, що її убив отець Мартін. Я більше не тамую подих. Після тієї нічки в лісі та згадки про його пальці на моїй шиї, навряд чи насмілюся це зробити.
Гоппо майже повністю одужав. Лікарям вдалося пришити його вухо — не бездоганно, та його все одно прикриває волосся. З рукою вони теж зробили все, що могли, але нерви — річ непроста. Йому сказали, що може відновитися часткова рухливість, а може й не відновитися. Та говорити про це поки що рано. Гладкий Ґев утішив його тим, що тепер він може ставити автівку, де йому заманеться (а для мастурбації у нього є друга рука).
Ось протягом уже кількох тижнів непрошені газетярі набридають усьому місту і частенько товчуться на моєму ґанку. Я не маю охоти говорити з ними, а от Гладкий Ґев залюбки роздає інтерв’ю. У них він щоразу згадує свій паб. Останнім часом я помітив, що бізнес у нього процвітає. Бодай щось добре вийшло з цієї історії.
Моє життя потроху повертається у звичне річище, за винятком кількох речей. Я повідомляю директору школи про те, що більше не викладатиму після завершення осінньої чверті, і звертаюся до агента з продажу нерухомості.
Невдовзі приходить жвавий молодик з дорогою стрижкою і в дешевому костюмі та оглядає мій будинок. Я прикушую язика, намагаючись погамувати відчуття вторгнення в мій особистий простір, поки він зазирає до шафок у кухні, тупає по підлозі, охкає і ахкає, а відтак каже, що ціни на нерухомість останнім часом різко підвищилися, ба навіть попри те, що мій будинок потребує «деякого відновлення», називає суму, від якої мої брови лізуть на лоба.
Кілька днів по тому перед будинком з’являється табличка «ПРОДАЄТЬСЯ».
Наступного дня я вбираюсь у свій найкращий темний костюм, пригладжую волосся й акуратно зав’язую на шиї темно-сіру краватку. Я вже збираюся виходити, аж тут хтось стукає. Я мовчки лаюся, — адже це так невчасно, — але кваплюся відчинити двері.
На порозі стоїть Ніккі. Вона міряє мене поглядом з голови до ніг.
— Маєш гарний вигляд.
— Дякую. — Дивлюся на її яскраво-зелене пальто. — Я так розумію, ти не йдеш?
— Ні. Я приїхала сьогодні тільки для того, щоб зустрітися з адвокатом.
Попри те що Ніккі врятувала три життя, її таки можуть притягнути за вбивство батька.
— Не можеш залишитися трохи довше?
— Я вже купила квиток на потяг. Перекажи іншим, що мені дуже шкода, але…
— Упевнений, вони зрозуміють.
— Дякую. — Вона простягає руку. — Я лише хотіла сказати… бувай, Еде.
Я дивлюсь на її руку. А тоді, як то вчинила вона багато років тому, роблю крок уперед і обіймаю її. На мить Ніккі напружується і теж мене обіймає. Я вдихаю її запах. Не ваніль і жувальна гумка, а мускус і цигарковий дим. Я не тримаю її, я її відпускаю.
Нарешті ми відриваємось одне від одного. На її шиї щось зблискує.
Я суплю брови.
— Ти носиш старий кулон?
Ніккі опускає очі.
— Так. Я зберегла його. — Вона бере пальцями маленьке срібне розп’яття. — Мабуть, це здається дивним — зберігати річ, із якою пов’язано стільки неприємних спогадів?
Я хитаю головою.
— Та ні. Є речі, яких просто неможливо позбутися.
Вона осміхається.
— Бережи себе.
— Ти теж.
Я дивлюсь, як вона віддаляється і зникає за рогом. Тримати. Відпускати. Іноді це те саме.
Я беру пальто, перевіряю, чи є в кишені фляжка, і виходжу з дому.
Жовтневе повітря уже доволі прохолодне. Воно щипає моє обличчя. Я радо сідаю до автівки і вмикаю обігрівач на максимум. Коли я під’їжджаю до крематорію, автівка тільки ледь-ледь нагріта.
Ненавиджу похорони. А хто їх любить? Хіба що похоронні бюро. Та декотрі похорони гірші за інші. Молодих людей, чиї життя обірвалися так несподівано і так жорстоко. Дітей. Хай нікому не випадає бачити малесеньку труну, що опускається в чорну яму.
Інші здаються неминучими. Звичайно, смерть Ґвен стала для всіх шоком. Утім, як це було з моїм татом, якщо вже покинув розум, то невдовзі за ним неминуче піде й тіло.
Попрощатися з нею прийшло мало людей. Ґвен багато хто знав, але в неї майже не було друзів. Я бачу свою маму, Гладкого Ґева і Черил, кількох людей, у яких вона колись прибирала. Лі, старший брат Гоппо, не зміг — або не захотів — відпроситися зі служби. Гоппо сидить у першому ряду, загорнутий у пальто, що неначе завелике. Його рука у пов’язці. Він схуд і видається старшим. Його виписали з лікарні лише кілька днів тому. Він досі ходить на фізіотерапію.