Ґев сидить поруч у візку, а Черил з іншого боку. Я сідаю за ними, біля мами. Вона бере мою руку. Як і тоді, коли мені було дванадцять. Я міцно стискаю її долоню.
Служба коротка. Це водночас і помилування, і завчасне нагадування, як сімдесят років життя на цій планеті можуть поміститися в десятихвилинну промову, пересипану зайвими згадками про Бога. Якщо хтось бодай словом прохопиться про Бога на моєму похороні, щиро сподіваюся, він згорить у пеклі.
Принаймні у випадку кремації ти знаєш, що геть усе закінчилося, коли з ляскотом зачиняються дверцята. Не треба юрбою повільно плентатись на цвинтар. Не треба дивитись, як труну опускають у глибоку темну могилу. Я досі пам’ятаю, як було на похороні Шона Купера.
Замість того, ми всі виходимо надвір, збираємось у Саду Пам’яті й ніяково роздивляємося барвисті квіти. Ґев і Черил влаштовують у «Буйволі» невеличкі поминки, але навряд чи комусь кортить туди йти.
Я недовго розмовляю з Ґевом, а потім залишаю маму в компанії Черил і тихцем ховаюся за рогом будинку — здебільшого для того, щоб викурити цигарку і непомітно відсьорбнути трохи з фляжки, але ще й тому, що хочу побути наодинці.
У когось виникла така сама ідея.
Гоппо стоїть біля викладених рядочком надгробків, які позначають місця, де поховали чи розвіяли попіл. Мені завжди здавалося, що надгробки в саду крематорію схожі на зменшені версії справжніх надгробків — таке собі мініатюрне кладовище.
Я підходжу до Гоппо, і він підводить голову.
— Як ти, чи це дурне питання?
— Добре. Мабуть. Хоч я й знав, що рано чи пізно це мало статися, а все одно не був готовий.
Ні. Жоден з нас не готовий до смерті. До чогось такого, що не має вороття. Як люди, ми звикли контролювати своє життя. Робити все, щоб його подовжити, бодай на мить. Але смерть не приймає жодних аргументів. Ніяких останніх бажань. Ніяких благань. Смерть — це смерть, усі карти в неї. Навіть якщо вам вдасться раз її ошукати, вдруге вона вам цього не дозволить.
— А знаєш, що найгірше? — питає Гоппо. — Частково мені навіть полегшало від того, що вона померла. Бо тепер мені більше не доведеться давати собі раду з її хворобою.
— Я почувався так само, коли помер тато. Не картай себе за це. Ти не радієш від її смерті. Ти радієш, що вона нарешті звільнилася від своєї хвороби.
Я виймаю з кишені фляжку і простягаю йому. Він вагається, але таки бере і робить ковток.
— А як узагалі в тебе справи? — цікавлюся. — Як рука?
— Майже не відчуваю її, та лікарі кажуть, що для цього потрібен час.
Звісно. Ми завжди даємо собі час. А тоді, одного дня, у нас його більше немає.
Гоппо віддає мені фляжку. Хоч усередині мене щось важко опускається, я жестом вказую, щоб він випив ще. Він робить іще один ковток, а я прикурюю цигарку.
— А ти як? — питає Гоппо. — Готовий до великого переїзду в Манчестер?
Я планую протягом деякого часу попрацювати вчителем на заміні. Манчестер видається мені досить віддаленим, щоб я міг упорядкувати своє життя. А в ньому стільки всього треба впорядкувати.
— Майже, — кажу. — Хоч у мене таке відчуття, що діти мене живцем з’їдять.
— А Хлоя?
— Вона не їде.
— Я думав, що ви двоє…
Я хитаю головою.
— Я вирішив, що краще нам залишитися друзями.
— Справді?
— Так.
Бо хай якою чудовою здається мені можливість наших із Хлоєю взаємин, факт лишається фактом: вона не сприймає мене як потенційного кавалера. І ніколи не сприйматиме. Я не її типаж, а вона не та людина, котра мені потрібна. До того ж тепер, коли я знаю, що вона молодша сестра Ніккі, це здається мені неправильним. Їм обом треба зводити нові мости. А я не хочу бути тим, хто їх знову спалить.
— Хто знає, — кажу я, — може, на півночі мені зустрінеться якась краля.
— Що з нами тільки не траплялося…
— Що правда, то правда.
Ми обоє вмовкаємо. Цього разу, коли Гоппо знову простягає мені фляжку, я беру її.
— Гадаю, усе це нарешті скінчилося, — каже він, і я знаю, що він має на увазі не тільки крейдяних чоловічків.
— Мабуть.
Навіть якщо в сюжеті досі є дірки. Незрозумілі деталі.
— Схоже, ти досі сумніваєшся.
Я знизую плечима.
— Є деякі моменти, яких я не розумію.
— Наприклад?
— Хіба тобі ніколи не було цікаво, хто отруїв Мерфі? Це досі не вкладається в голові. Тобто я більше ніж упевнений, що це Міккі його відв’язав. Напевно він хотів завдати тобі болю, щоб ти теж відчув те, що відчував він. Але я не вірю, що Міккі міг убити Мерфі. А ти в це віриш?