Гоппо відповідає не відразу. На мить мені навіть здається, що він так нічого й не скаже.
— Він його не труїв. Мерфі ніхто не труїв. Принаймні навмисно.
Я витріщаюся на нього.
— Не розумію.
Він зиркає на фляжку. Я віддаю йому. Гоппо закидає голову і перехиляє її.
— Мама вже тоді починала трохи забуватися. Вона клала речі не там, де вони мали лежати, або взагалі їх кудись запроторювала. Якось я бачив, як вона насипала кукурудзяні пластівці в чашку і залила їх кип’яченою водою.
Звучить знайомо.
— Одного дня, десь за рік після смерті Мерфі, я прийшов додому, а вона якраз збиралася нагодувати Бадді. Вона виклала до його миски вологий корм і почала насипати щось із пакетика, який витягла з кухонної шафки. Я подумав, що вона додавала йому сухого корму. А тоді побачив, що то був засіб від шкідників. Вона переплутала пакетики.
— Кепсько.
— Угу. Я зупинив її саме вчасно. Здається, ми потім навіть посміялися з цього випадку. Але це наштовхнуло мене на роздуми: може, вона так само помилково отруїла Мерфі?
Я обмірковую його слова. Не навмисно. Це була жахлива помилка.
«Ніколи не бери на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно».
Я починаю сміятися. Не можу стриматись.
— Ми все ж помилилися. Уже вкотре.
— Вибач, що не сказав тобі раніше.
— Не переймайся.
— Ну, думаю, тепер ти маєш свої відповіді.
— Лиш одну.
— Є ще щось?
Я затягуюся цигаркою.
— Вечірка. Після якої сталася аварія. Міккі стверджував, що хтось підлив алкоголь у його напій.
— Міккі завжди брехав.
— Тільки не про це. Він ніколи не сідав за кермо напідпитку. Він любив ту свою автівку. Він боявся її розбити, тому нізащо б так не ризикував.
— Що ти хочеш сказати?
— Я думаю, що хтось справді підлив йому алкоголь. Той, хто волів, щоб він потрапив у аварію. Хтось, хто його ненавидів. Але не міг передбачити, що Ґев поїде разом з ним.
— Тоді той хтось — дуже паршивий друг.
— Сумніваюся, що він був другом Міккі. Точно не тоді. І зараз теж.
— Себто?
— Ти бачив Міккі, коли він тільки приїхав до Андербері. Ти сказав Ґеву, що він говорив з тобою.
— І що?
— Усі думали, що Міккі тієї ночі пішов до річки, бо він був п’яний, згадував свого брата, але я так не думаю. Гадаю, що він навмисно пішов туди, бо мав з кимось зустрітися.
— Таки зустрівся. З двома малолітніми грабіжниками.
Я хитаю головою.
— Це вбивство з ними не пов’язують. У поліції немає доказів. До того ж вони заперечують, що були тієї ночі біля річки.
Гоппо замислюється.
— То, може, все просто: Міккі був п’яний і сам упав у річку?
Я киваю.
— Бо «на тому відтинку дороги немає ліхтарів». Це були твої слова, коли я вперше розказав, що Міккі впав у річку і втопився. Так?
— Так.
Моє серце на мить завмирає.
— Звідки ти знав, де саме впав Міккі? Хіба що ти був там?
Він легенько всміхається.
— Навіщо мені вбивати Міккі?
— Бо він таки дізнався, що це ти підлив йому алкоголь. Він хотів розповісти Ґеву, написати про це в книжці? Ти мені скажи.
Він дивиться на мене довго, аж мені стає мулько. Тоді притискає фляжку мені до грудей.
— Інколи, Еде… краще не знати всіх відповідей.
Два тижні по тому
Дивно, яким маленьким здається життя, коли залишаєш його позаду.
Чомусь я думав, що за сорок два роки залишив на цій планеті трохи вагоміший слід і створив у часі трохи більшу діру. Проте ні, як і все інше, більшість мого життя — принаймні його матеріальний складник — компактно помістилася в одну велику вантажівку.
Я дивлюсь, як дверцята зачиняються, ховаючи всередині мої останні земні пожитки, охайно поскладані в коробках з відповідними наліпками. Ну, майже останні.
Я всміхаюся до вантажника, сподіваючись, що моя усмішка вийшла привітно-товариською.
— То що, все готово?
— Так, — відповідає старший і, мабуть, досвідченіший з їхньої бригади. — Усе готово.
— Добре, добре.
Я озираюся на будинок. На мене досі з осудом дивиться табличка «ПРОДАНО», ніби натякаючи, що я не впорався і прийняв свою поразку. Я думав, мама засмутиться через те, що я продав будинок, але, схоже, це також стало для неї полегшенням. І вона наполягла, що не візьме від мене жодного пенні.