Тато так і не розповів мені, що трапилося на вечірці. Але я таки дізнався. Після того як до нас прийшла поліція, щоб заарештувати його за підозрою в замаху на вбивство.
2016 рік
— Два тижні, — кажу я. — Він надіслав мені електронного листа. Вибач.
Гоппо простягає мені руку. Я хапаюся за неї і важко падаю на свого стільця.
— Дякую.
Дарма я не розказав Ґеву і Гоппо, що Міккі повернувся в Андербері. Я мав сказати їм, тільки-но сам про це дізнався. Я й сам не знаю, чому нічого не розповів. Мабуть, усе через мою цікавість. А може, тому що Міккі попросив мене нікому не говорити. А може, й тому що я хотів самотужки з’ясувати, що замислив Міккі.
Я вже дещо знав про життя нашого старого друга. Кілька років тому я знайшов його в Інтернеті. Нудьга в поєднанні з надлишком вина. Його ім’я — не єдине, яке я вводив у пошуковику, але єдине, що видало бодай якийсь результат.
Улаштувався він нічогенько. Працює в рекламній агенції — одній із тих, що без потреби застосовують умлаути[7] у своїй назві й нехтують великими літерами. Я бачив фото, де він був із клієнтами, на презентаціях продуктів, з келихом шампанського в руці й усмішкою, яка забезпечить його стоматологові небідну старість.
Мене це анітрохи не здивувало. Міккі ще в дитинстві був метикуватим хлопцем, і це завжди помагало йому в житті. А ще він був навдивовижу винахідливим. Особливо коли це стосувалося правди. Певно, це вміння чудово пригодилося в його роботі.
У листі він згадував про якийсь проект, над котрим працював. Проект, який міг бути «взаємовигідним». Навряд чи він мав на увазі зустріч колишніх друзів. Правду кажучи, мені спадає на думку лиш одна причина, чому Міккі вирішив поговорити зі мною після стількох років. Я підозрював, що він намірився встромити тупого ножа у стару, погнуту й заржавілу бляшанку, повну гнилих хробаків.
Я не ділюся цими підозрами з Ґевом і Гоппо. Я потираю щоку, яка пульсує, і роззираюся навсібіч. Паб заповнено лише на чверть. Кілька відвідувачів швиденько відвертаються до своїх кухлів і газет. Зрештою, кому вони можуть пожалітися? Не буде ж Ґев викидати самого себе зі свого пабу за нашу невеличку штурханину.
— Звідки ти дізнався? — питаю я.
— Гоппо його бачив, — відповів Ґев. — На центральній вулиці, ясного, як день, і ще потворнішого, ніж раніше.
— Зрозуміло.
— Йому ще й не забракло нахабства привітатися. Сказав, що приїхав до тебе. І дуже здивувався, що ти нам про нього не розповів.
Я й сам почав закипати від люті. Міккі знову зіштовхував нас лобами, як у старі добрі часи.
Барменка підносить мого кухля і недбало ставить його на стіл. Пиво вихлюпується через вінця.
— Приємна дівчина, — кажу я Ґеву. — Має гарну вдачу.
Ґев неохоче всміхається.
— Вибач, — знову звертаюся я до Ґева. — Я мав би вам розповісти.
— Звісно, хай тобі грець, — буркає він. — Ми ж начебто друзі.
— Чому ти нічого не сказав? — питає Гоппо.
— Він попросив мене нікому не розповідати. Принаймні доки ми з ним не поговорили.
— І ти погодився?
— Мабуть, я хотів дати йому шанс і спершу послухати, що він скаже.
— А мені, либонь, не слід було тебе бити, — озивається Гладкий Ґев і відсьорбує дієтичної коли. — Я був трохи не при собі. Просто зустріч із ним… роз’ятрила старі рани.
Я не зводжу з нього очей. Жодного з нас не назвеш прихильником Міккі Купера, проте Гладкий Ґев ненавидить його дужче за всіх.
Нам було по сімнадцять. Була якась вечірка. Я не йшов чи то мене не запросили. Я вже й не пригадаю. Міккі переспав з тодішньою дівчиною Гоппо, вибухнула сварка. Ґев о тій порі добряче нализався, і Міккі вмовив відвезти його додому… От тільки додому вони так і не доїхали, бо Міккі злетів із прямої дороги і врізався в дерево.
Міккі тиждень пролежав у комі, але дивом одужав. А Гладкий Ґев… Він розтрощив кілька життєво важливих хребців і йому вже нічим не змогли зарадити. Відтоді він в інвалідному візку.
Як виявилося, того вечора Міккі теж добряче хильнув, хоча й запевняв, що не пив нічого, крім дієтичної коли. Після того Гладкий Ґев і Міккі більше ніколи не говорили. А ми з Гоппо не наважувалися навіть словом торкнутися цієї теми.
Є в житті такі речі, які нам під силу змінити: вага, зовнішність, навіть ім’я, — а є такі, на які навіть найбільше бажання, найзавзятіші зусилля і найтяжча праця не здатні вплинути. Саме вони творять нас, роблять нас тими, ким ми є.
— Отож, — веде далі Ґев, — нащо він повернувся?
— Він не сказав нічого конкретного.
7
Умлаут — діакритичний знак, який позначає фонетичні явища голосних звуків у німецькій та деяких інших мовах. Зазвичай має вигляд двох крапок над літерою.