Я котив парком на велосипеді, прямуючи до лісу на зустріч із друзями, аж раптом побачив його. Він сидів на лавці, тримаючи на колінах ескізника, а поряд лежала невелика коробка олівців чи ще якогось малярського приладдя. Він був одягнений у чорні джинси, вільну білу сорочку з тоненькою чорною краваткою і взутий у здоровецькі черевики. Як завжди, на голові вчитель мав крислатий капелюх, що захищав його обличчя від сонця. Мене дивувало, як він досі не розтанув. Мені було страшенно спекотно, хоч я вбрався у футболку, шорти і взув свої старенькі кросівки.
Я затримався на мить, вагаючись. Я сам не знав, що маю сказати, але не міг просто проїхати і вдати, ніби не помітив його. Поки я зважувався, містер Геллоран підняв голову й побачив мене.
— Привіт, Едді.
— Привіт, містере Геллоран.
— Як твої справи?
— Е-е-е, усе добре, дякую.
— Чудово.
Запала мовчанка. Я відчував, що мав би щось сказати, тому запитав:
— Що ви малюєте?
— Людей, — осміхнувся він. Його зуби завжди видавалися трохи жовтуватими, адже його обличчя було незвично білим. — Хочеш подивитися?
Насправді я не хотів, але це було б неввічливо, тому сказав:
— Авжеж.
Я поклав велосипед на землю, підійшов і сів на лавку біля нього. Геллоран обернув ескізник, щоб я міг бачити, що він малював. Я навіть трохи роззявив рота від подиву.
— Ого. Дуже гарно.
Я не вигадував (хоч усе одно сказав би, що це гарно, навіть якби так не було). Як він і казав, то були замальовки людей у парку. Літньої пари на сусідній лавці, чоловіка із собакою і двох дівчат, які сиділи на траві. Замальовки видавалися простими, але було в них щось надзвичайне. Навіть дитиною я помітив талант містера Геллорана. Є щось особливе в картинах, намальованих талановитими людьми. Будь-хто може змалювати якийсь об’єкт чи людину й надати йому вигляду оригіналу, але треба чогось більшого, щоб цю картину і зображених на ній людей оживити.
— Дякую. Хочеш побачити інші?
Я кивнув. Містер Геллоран перегорнув кілька сторінок. Я побачив старого чоловіка в дощовику із цигаркою (я майже відчував запах сизих завитків намальованого диму). Гурт жінок, що пліткували на одній із брукованих вуличок біля костелу. І сам костел, котрий сподобався мені менше, ніж замальовки людей та…
— Але я не хочу тебе занудити, — сказав містер Геллоран, раптово відсуваючи від мене ескізник до того, як я встиг роздивитися наступну картину. Я помітив тільки клаптик довгого темного волосся й одне каре око.
— Мені зовсім не нудно, — заперечив я. — Вони мені справді подобаються. Ви будете в нас учителем малювання?
— Ні. Я викладатиму англійську. А малювання… це просто хобі.
— Ага. — Зрештою, я не надто цікавився малюванням. Іноді я карлюкав своїх улюблених мультяшних персонажів, але мої малюнки були доволі посередні. Проте я вмів писати. Англійська була моїм улюбленим предметом.
— Чим ви малюєте? — запитав я.
— Ось цим. — Геллоран простяг мені пачку чогось, схожого на крейду. — Це пастелі.
— Схожі на крейду.
— Ну, це майже те саме.
— Гладкому Ґеву на день народження подарували крейду, але він сказав, що то лайняний подарунок.
Його обличчя на мить якось по-дивному перемінилося.
— Та невже?
Тієї миті чомусь здалося, що я бовкнув щось не те.
— Але Гладкий Ґев іноді буває, ну, ви знаєте…
— Розбалуваний?
Хоч я й почувався зрадником, а таки кивнув.
— Так. Мабуть.
Він замислився.
— Пригадую, що в дитинстві у мене теж була кольорова крейда. Ми полюбляли малювати на тротуарі перед будинком.
— Справді?
— Еге ж. А ти що, ніколи не малював крейдою?
Тепер уже я замислився. Схоже, таки не малював. Як я вже казав, я не надто цікавився малюванням.
— А знаєш, що ще ми полюбляли робити? Ми з друзями вигадали таємні символи й послуговувалися ними, щоб залишати одне одному повідомлення по всьому місту, і тільки ми могли їх зрозуміти. Приміром, я малював перед будинком свого найліпшого друга символ, який означав, що я хочу піти до парку, і він тямив, що той означав.
— Хіба ви не могли просто постукати у двері?
— Чому ж, міг, але так було набагато цікавіше.
Я обмірковував його слова. Я розумів, чому ця забавка припала їм до душі. Ніби підказки в грі «Пошук скарбів». Таємний код.
— Хай там як, — мовив містер Геллоран після того — я збагнув це набагато пізніше — як дав мені досить часу, щоб ця ідея поселилася в моїй голові, проте недостатньо для того, щоб я її забракував». Він закрив ескізника й коробку з пастелями. — Мені вже час іти. Маю зустрітися з однією людиною.