— Добре. Мені теж треба йти. Домовився з друзями.
— Був радий тебе бачити, Едді. Будь хоробрим.
Він уперше згадав той день на ярмарку. Цим він мені й подобався. Для більшості дорослих то було б найпершою темою для розмови: «Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд?» і таке інше.
— Ви теж, сер.
Він знову показав жовтувату усмішку.
— Я не хоробрий, Едді. Я простий дурень.
Побачивши мій здивований вираз, він схилив голову набік.
— Дурні квапляться туди, куди янголи бояться й крок ступити. Чув колись такий вислів?
— Ні, сер. Що він означає?
— Ну, наскільки я розумію, це означає, що краще бути дурнем, аніж янголом.
Я замислився над його словами. Я не зовсім тямив, як воно все в’яжеться докупи. Містер Геллоран торкнувся краю капелюха.
— Ще побачимось, Едді.
— Бувайте.
Я зістрибнув з лавки і видерся на велосипеда. Містер Геллоран мені подобався, але він точно був дивним. Краще бути дурнем, аніж янголом. Він був дивним і навіть трішки мене лякав.
Ліс тягнувся окраїною Андербері аж до передмістя, що плавно переходило в поля і фермерські угіддя. Та залишалося йому недовго. Місто вже простягалося в той бік. Чималу ділянку розкопали й завалили цеглою, бетоном і риштуваннями.
«Помаранчеві Будинки» — сповіщала вивіска великими яскравими літерами. «Зводимо будинки і підкорюємо серця ось уже протягом тридцяти років». Будівельний майданчик оточувала висока загорожа. За нею прозирали обриси здоровезних громіздких машинерій, що скидалися на великих механічних динозаврів, котрі поки що стояли непорушно. Навколо них юрмилися кремезні чоловіки в помаранчевих жилетках і джинсах, вони курили та пили щось із кухлів. Радіо горлало якусь пісню Шакіна Стівенса[9]. На загорожі висіло кілька знаків. «НЕ ЗАХОДИТИ». «НЕБЕЗПЕКА».
Я минув загорожу будівельного майданчика і проїхав вузенькою доріжкою, що в’юнилася поміж полями. Врешті я дістався невисокого дерев’яного тину з драбиною-перелазом. Я зістрибнув з велосипеда і спочатку переправив на інший бік його, а тоді й сам перебрався в прохолодні обійми лісу.
Ліс не був великий, але густий і тінистий. Розкинувшись у низовині, він пірнав у заглибини та здіймався на окраїнах, де дерева ріділи, поступаючись місцем приземкуватим чагарникам і крейдяно-білим каменюкам. Я то їхав, то тягнув велосипеда за собою, усе глибше занурюючись у гущавину. До мене долинав дзюркотливий шепіт невеликого струмочка. Крізь листяний намет над головою продиралося сонячне проміння.
Недалечко попереду я почув приглушені голоси. Розгледів клаптики блакитного і зеленого. Сріблясто зблиснула спиця колеса. Гладкий Ґев, Металевий Міккі й Гоппо сиділи навпочіпки на маленькій галявині, зусібіч оточеній деревами і кущами. Вони вже встигли майже наполовину спорудити нічогенький сховок із переплетених галузок, котрі причепили до навислої зламаної гілляки.
— Агов! — вигукнув Гладкий Ґев. — Це ж Едді Мюнстер, чий тато страшний забіяка!
То була нова кричалка авторства Гладкого Ґева, якою він розважав нас цього тижня. Чомусь він полюбляв усе римувати.
Гоппо повернув голову в мій бік і помахав рукою. Металевий Міккі взагалі не звернув на мене уваги. Я проліз крізь чагарники й кинув свій велосипед поряд з їхніми, вкотре помітивши, що з-поміж них усіх мій був найстаріший і найіржавіший.
— А де Ніккі? — запитав я.
Металевий Міккі стенув плечима.
— Звідки мені знати? Напевно, бавиться зі своїми ляльками. — Він пирхнув із власного жарту.
— Не певен, що вона прийде, — сказав Гоппо.
— Гм.
Я не бачив Ніккі від дня вечірки, хоча й знав, що вона разом з Гоппо і Міккі гуляла крамницями на головній вулиці. Мені почало здаватися, що вона мене уникає. Я сподівався побачитись із нею сьогодні й мав надію, що все знову стане як раніше.
— Певно, тато завалив її хатньою роботою, — додав Гоппо, ніби здогадувався про мої думки.
— Ага, а ще вона страшенно зла на тебе за те, що твій старий завалив її старого. Бабах! — Металевий Міккі ніколи не проминав нагоди скаламутити воду.
— Підозрюю, що він на це заслужив, — відказав я.
— Еге ж, — додав Гоппо. — Крім того, він був п’яний.
— Я й не знав, що священики п’ють, — зауважив я.