Дитячий майданчик був порожній. Ми сиділи на обертовій каруселі, велосипеди лежали на землі. Адреналін потроху випаровувався, й голова знову запульсувала. Волосся позлипалося від крові.
— Маєш паршивий вигляд, — серйозно промовила Ніккі.
— Дякую.
Її рука була вся роздряпана, а футболка де-не-де брудна. В її рудих кучерях заплуталися галузки і листочки.
— Ти теж, — відказав я.
Вона оглянула себе.
— Чорт. — Вона підвелася. — Тепер тато точно мене вб’є.
— Ти можеш зайти до мене і помитися, — запропонував я.
Вона ще не встигла відповісти, аж тут утрутився Гладкий Ґев.
— Ні, мій дім ближче.
— Мабуть, — мовила Ніккі.
— Але що ми будемо робити потім? — почав скиглити Металевий Міккі. — Цілий день зіпсовано.
Ми невесело перезирнулися. Він мав рацію, хоча мені й кортіло зауважити, що то його дурнуватий брат зіпсував нам усі розваги. Але я нічого не відповів. Натомість щось зринуло в моїй пам’яті, і я сам незчувся, як сказав:
— У мене є одна класна ідея.
2016 рік
Кухар з мене кепський. Цим я весь у маму. Одначе життя наодинці потребує бодай базових навичок кулінарії. Я можу нашвидку приготувати непогану смажену курку з картоплею, біфштекс, макарони й різні види риби. А свій рецепт карі я досі вдосконалюю.
Я припустив, що Міккі, певно, їсть виключно в дорогих ресторанах. Правду кажучи, спершу він теж запропонував зустрітися в якомусь місцевому ресторані. Але я хотів зустрітися з ним на своїй території. Я волів заскочити його зненацька. Від запрошення на вечерю відмовитися не так уже й легко, якщо не бажаєте здатися неввічливим, проте я й не сумніваюся, що він погодився неохоче.
Я зупинив свій вибір на спагеті «Болоньєзе». Готувати неважко, і смакує по-домашньому. Зазвичай усім подобається. До спагеті я придбав пляшку доброго червоного вина, а в холодильнику приберіг часниковий багет. Я саме нарізаю м’ясо для соусу, коли до кухні близько шостої заходить Хлоя. Міккі має прийти о сьомій.
Вона глибоко вдихає.
— М-м-м-м-м, комусь ти станеш взірцевою дружиною.
— На відміну від тебе.
Вона хапається за груди, вдаючи смертельну образу.
— А я ж усеньке життя тільки й мріяла про те, щоб стати домогосподаркою.
Я всміхаюся. Зазвичай Хлоя вміє мене розсмішити. Вона має вигляд… гарненький, мабуть, не зовсім підхоже слово. Цього вечора вона виглядала по-хлоївськи. Її темне волосся заплетене у два хвостики. Вона одягнена в чорну футболку із зображенням Джека Скеллінґтона[10], рожеву міні-спідницю поверх чорних леґінсів і черевики з різнокольоровими шнурівками. На іншій жінці такий ансамбль здавався б кумедним, але Хлої таке навіть личить.
Вона підходить до холодильника і виймає пляшку пива.
— Ідеш кудись сьогодні? — питаю я.
— Ні, але ти не хвилюйся, я сидітиму тихенько, поки тут буде твій приятель.
— Це зовсім необов’язково.
— Та все нормально. До того ж я почуватимусь, як третій зайвий, поки ви будете пригадувати старі часи.
— Ну добре.
Насправді так навіть ліпше. Чим більше я про це думаю, тим доцільнішою мені видається наша зустріч без Хлої. Я не певен, як багато вона знає про Міккі й ту давню історію, що трапилася в Андербері, хоча про неї кілька років писали в газетах. Це один з тих злочинів, котрі завжди привертають увагу людей. Певно, тому що там є геть усе: дивний підозрюваний, моторошні малюнки крейдою і жахливе вбивство. Ми залишили свій слід у цій історії. Невеличкий слід у формі крейдяного чоловічка, скрушно пригадую я. З плином часу факти, звісно ж, обросли вигадкою, а правда поступово вицвіла по краях. Адже історія — це розповідь тих, хто вижив.
Хлоя розмахує пляшкою пива.
— Якщо раптом знадоблюся, я буду нагорі, у своїй кімнаті.
— Залишити тобі трохи спагеті?
— Ні, їжте самі. Я нещодавно пообідала.
— Добре. — Я чекаю.
— Ой, не буду тебе затримувати. Мій голод може розгулятися пізніше.
Хлоя їсть більше, ніж за моїми мірками може їсти людина, що легко здатна сховатися за вуличним ліхтарем. Окрім того, вона їсть у незвичний час. Я частенько заставав її в кухні посеред ночі, коли вона перекушувала макаронами чи сандвічами, а одного разу навіть поглинула цілу сковорідку смаженої картоплі. Та, зрештою, я й сам страждаю на безсоння, а подекуди навіть ходжу вві сні, тож не мені судити про дивні нічні звички інших.
У дверях Хлоя затримується. Її обличчя набуває стурбованого виразу.
— Я серйозно. Якщо захочеш його здихатися, я можу потелефонувати тобі на мобілку — скажеш, що виникли термінові справи.
10
Джек Скеллінґтон — вигаданий персонаж, фантастичний герой поеми Тіма Бертона й однойменного мультфільму «Жах перед Різдвом».