Я витріщаюся на нього. Тоді хитаю головою.
— Ні.
— Вислухай-но мене.
— Мені це не цікаво. Я не хочу знову копирсатися в тій історії.
— Але я хочу. — Міккі гупає пляшкою об стіл. — Послухай, усі ці роки я намагався не думати про те, що сталось. Я уникав цієї теми. Пробував забути. А тепер я вирішив, що час подивитися цьому страхові та цій провині простісінько в очі й нарешті здолати їх.
Особисто я дійшов висновку, що набагато краще зібрати усі свої страхи, замкнути їх у невеликій надійній скриньці й запхати до найдальших закутків власної пам’яті. Утім, кожному своє.
— А про нас ти подумав? Ти подумав про те, чи хочемо ми дивитися страхам у вічі і знову переживати те, що сталося?
— Я чудово розумію, про що ти кажеш. Справді, розумію. Тому й прошу допомоги в тебе… і не лише з написанням книжки.
— Тобто?
— Я не був тут двадцять років. Я тут чужий. А ти досі живеш в Андербері. Ти знаєш людей, вони тобі довіряють…
— Ти хочеш, щоб я залагодив цю справу з Гоппо і Ґевом?
— І це, звісно ж, не безкоштовно. Ми поділимо прибутки. Ти одержиш роялті.
Я вагаюся. Міккі приймає мої сумніви за звичайне мовчання.
— Є ще дещо.
— Що?
Він самовдоволено посміхається, і я вмить розумію — усе, що він теревенив про своє повернення і бажання глянути страхам у вічі, — це брехня, це просто купа смердючого кінського лайна.
— Я знаю, хто насправді її вбив.
1986 рік
Літні канікули наближалися до кінця.
— Тільки шість днів, — сумовито зауважив Гладкий Ґев. — І це включно з вихідними, що не береться до уваги, тож насправді тільки чотири дні.
Я поділяв його песимізм, але намагався викинути з голови думки про школу. Шість днів — це таки шість днів, і я хапався за них з кількох причин. Поки що Шон Купер своїх погроз не справдив.
Я бачив його в місті, але щоразу мені вдавалося сховатися до того, як він мене помітить. На його правому оці красувався чималий синець і глибокий поріз. Слід від такого порізу напевне залишився б у нього навіть у дорослому віці — якби Шон дожив до того віку.
Металевий Міккі казав, що його брат уже забув про мене, але я в цьому дуже сумнівався. Уникати його на канікулах — це одне. Місто було досить великим, як кажуть ковбої, для нас обох. Та щойно ми повернемося до школи, уникати його щодня — за обідом, на спортивному майданчику і дорогою додому — буде значно важче.
Окрім того, мене хвилювало й дещо інше. Люди думають, що діти живуть безтурботним життям. Але це зовсім не так. Дитячі турботи більші, тому що ми менші. Я непокоївся через маму. Останнім часом вона була імпульсивна і дратівлива, а розгнівати її стало навіть легше, ніж зазвичай. Тато казав, що то вона так нервується через відкриття нової клініки.
Раніше мама їздила на роботу в Саутгемптон. Але невдовзі мали відкрити нову клініку тут, в Андербері, неподалік спеціалізованої школи прикладних наук. Колись у тій будівлі було щось інше, я вже й не пам’ятаю, що саме. Проте то було щось непримітне, тому й так швидко забулося. Не зосталося навіть таблички з назвою. Мабуть, ви пройшли б повз, навіть не звернувши уваги, що там щось було, якби не люди, котрі юрмилися надворі.
Я котив велосипеда вулицею, вертаючись із крамниці, коли побачив їх. Гурт із п’яти людей. Вони крокували по колу, тримаючи в руках плакати, раз у раз повторюючи якісь гасла. На плакатах було написано: «ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ», «ДОСИТЬ УБИВАТИ ДІТЕЙ» і «ПОМИЛУЙТЕ МАЛЮКІВ».
Кількох я упізнав. Жінку, котра працювала в супермаркеті, і біляву подружку Вальсової Дівчини, яку я бачив на ярмарку. Неймовірно, але того дня Білява Подружка не постраждала. Якась часточка мене — не дуже доброзичлива часточка — вважала, що це несправедливо. Вона була не такою вродливою, як Вальсова Дівчина, і, схоже, далеко не такою приємною. Вона тримала один із плакатів і крокувала позаду іншої знайомої мені людини. Отця Мартіна. Він вигукував найголосніше, тримав розкриту Біблію і щось із неї зачитував.
Я зупинив велосипед і якийсь час спостерігав за ними. Після сутички на вечірці Гладкого Ґева тато мав зі мною невеличку розмову, і я трохи більше дізнався про те, що відбувалося в маминій клініці. А втім, у дванадцять років годі осягнути весь обшир такої теми, як аборти. Я лише знав, що мама допомагала жінкам, котрі не мали змоги піклуватися про своїх дітей. А більшого я знати не хотів.
Проте навіть бувши дитиною, я відчував ворожість — навіть злобу — тих протестувальників. Щось було в їхніх очах, у тому, як вони бризкали слиною і розмахували своїми плакатами, ніби зброєю. Вони вигукували свої гасла про любов і милосердя, а самі кипіли ненавистю.