— Ні! — Я пробував вирватись, але Дункан і Кіт міцно мене тримали.
— Покажи мені, як ти вмієш ви-би-би-бачатися. Смокчи мій член.
Він задер мою голову. Його член був у мене перед очима. Він здавався величезним. Увесь рожевий і набубнявілий. Я чув його запах. Піт і щось дивне, кислувате. І світле кучеряве сплутане волосся навколо його основи.
Я міцно зціпив зуби і знову спробував вирватися.
Шон притис голівку свого члена мені до губ. Мої ніздрі наповнив кислуватий запах. Я зціпив зуби ще дужче.
— Смокчи.
Дункан стиснув мою руку і різко загнув її мені за спиною. Я заволав. Шон запхав свій член мені до рота.
— Смокчи, малий засранцю.
Я не міг дихати. Я хотів блювати. Сльози впереміш зі шмарклями текли мені на підборіддя. Я думав, що мене зараз вирве. Аж раптом здалеку, долинув чоловічий голос.
— Агов! — крикнув він. — Що це ви там робите?
Я відчув, як Шон ослабив свою хватку. Він відступив, витяг члена з мого рота і швиденько сховав його в шорти. Дункан і Кіт відпустили мої руки.
— Я питаю вас, що тут у біса коїться?
Я часто закліпав. Крізь сльози я розгледів високого блідого чоловіка, який стояв на краю дитячого майданчика. Містер Геллоран.
Він перестрибнув через загорожу і побіг до нас. Він був одягнений у свою звичну уніформу — мішкувату сорочку, прямі джинси й черевики. Того дня він мав сірий капелюх, з-під якого ззаду вибивалося біле волосся. Під капелюхом ховалося обличчя — ніби вирізьблене з мармуру, кам’яне. Його бляклі очі мовби палали зсередини. Він мав вигляд розлючений, від чого зробився страшний, як саме пекло, і нагадував янгола-месника з коміксів.
— Нічого. Ми нічого не робили, — відповів Шон, уже не так зухвало. — Ми просто дуріли.
— Просто дуріли?
— Так, сер.
Містер Геллоран опустив очі на мене. Їхній вогонь трохи пригас.
— З тобою все добре?
Я звівся на ноги й кивнув.
— Угу.
— Ви справді просто дуріли?
Я глипнув на Шона. Він мало не спопелив мене очима. Я добре знав, що означав той погляд. Якщо я зараз щось скажу, мені гаплик. Я більше ніколи не зможу вийти з дому. А якщо триматиму язика за зубами, тоді, можливо, — тільки можливо, — на цьому все й скінчиться. Це покарання і мої страждання скінчаться.
Я знову кивнув.
— Так, сер. Ми просто дуріли.
Він і досі не зводив з мене погляду. Я опустив очі на свої кросівки, почуваючись малим і дурним боягузом.
Нарешті Геллоран відвернувся.
— Значить, так, — сказав він до хлопців. — Я до пуття не розгледів, що ви тут робили, і це єдина причина, чому я не веду вас зараз же до поліційного відділку. А тепер забирайтеся звідси, доки я не передумав.
— Так, сер, — пробелькотіли всі троє, раптом зробившись слухняними, наче маленькі діти.
Я спостерігав, як вони осідлали свої велосипеди і щодуху помчали геть. Містер Геллоран якийсь час дивився їм услід. На хвилину мені здалося, що він зовсім забув про мене. Аж раптом він обернувся.
— Отже, з тобою справді все гаразд?
Щось таке було в його обличчі, в очах, у голосі, що я не міг збрехати. Я похитав головою, відчуваючи, що от-от розплачуся.
— Так я й думав. — Містер Геллоран стиснув губи. — Найдужче я ненавиджу хуліганів. Але знаєш, хто вони насправді?
Я похитав головою. Тієї миті я не знав нічого. Я почувався кволим і тремтів усім тілом. Живіт і голова боліли, я задихався від сорому. Я хотів вимити рота мийним засобом і дерти себе губкою, доки не поздираю шкіру.
— Вони боягузи, — сказав містер Геллоран. — І на таких, як вони, завжди чекає розплата. Карма. Знаєш, що це таке?
Я знову похитав головою, і мені навіть трохи закортіло, щоб містер Геллоран пішов.
— Це означає, що ти пожинаєш те, що сам посієш. Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад. Одного дня той хлопець теж своє отримає. Можеш у цьому не сумніватися.
Він поклав долоню мені на плече й легенько його стиснув. Я вдавано усміхнувся.
— Це твій велосипед?
— Так, сер.
— Зможеш доїхати додому?
Я хотів сказати «так», але, правду кажучи, навіть стояти мені було важко. Містер Геллоран співчутливо всміхнувся.
— Он там стоїть моє авто. Бери свого велосипеда. Я тебе підвезу.
Ми перетнули дорогу і зупинилися біля його автівки. Блакитна «Принцеса»[11]. На стоянці перед продуктовою крамницею не було затінку, і щойно він відчинив дверцята, з салону дмухнуло гарячуще повітря. На щастя, сидіння були оббиті тканиною, а не шкірою, як у татовій автівці, і я принаймні не обпік собі ніг, коли сідав. А от футболка приклеїлася до моєї спітнілої шкіри.