Я глянув на картину, що стояла на мольберті. Я й сам незчувся, як підійшов до неї. Підняв кутик полотнини і саме тієї миті почув, як рипнула підлога.
— Едді! Що ти робиш?
Я різко обернувся. Вдруге за цей день мене скував сором.
— Вибачте. Я лише… Я лише хотів подивитися.
На хвилинку мені здалося, що містер Геллоран зараз сваритиметься на мене, але він осміхнувся.
— Усе добре, Едді. Я мав би зачинити двері.
Я вже розкрив був рота, щоб сказати, що двері були зачинені, аж зненацька зрозумів, що він сам допомагає мені викрутитись.
— Картини дуже гарні, — промовив я.
— Дякую.
— Хто це? — запитав я, вказуючи на портрет білявої дівчини.
— Моя сестра. Дженні.
То он чому вона на нього схожа.
— Вона дуже гарна.
— Так, була. Вона померла. Кілька років тому. Лейкемія.
— Вибачте.
Я не знав, за що я перепрошую, але всі завжди так казали, коли говорили про померлих.
— Усе гаразд. Певною мірою портрети ніби оживляють її… Гадаю, ти впізнав Елізу.
Вальсова Дівчина. Я кивнув.
— Я часто відвідував її у лікарні.
— З нею все добре?
— Не зовсім, Едді. Але їй стане краще. Вона сильна. Сильніша, ніж сама думає.
Я мовчав. У мене було відчуття, що містер Геллоран хотів сказати ще щось.
— Сподіваюся, що картини допоможуть їй видужати. Такій дівчині, як Еліза, усе життя казали, яка вона вродлива. А коли забрати цю вроду, може здатися, що більше нічого не залишилося. Проте вона є, та врода, є всередині. І я хочу показати їй цю внутрішню красу. Хочу показати їй, що в житті є важливіші речі.
Я озирнувся на портрети Елізи. Я розумів, про що він каже. Її зовнішність змінилася, проте з’явилась інша, особлива краса. Про важливіші речі я теж уторопав. І про те, що їх так важливо не розгубити. Я хотів сказати йому про це, та коли повернувся, містер Геллоран дивився на картину так, ніби зовсім забув, що я теж був у кімнаті.
Саме тоді я збагнув іще дещо. Він був у неї закоханий.
Містер Геллоран мені подобався, але навіть тоді я почувався ніяково, і це здалося мені неправильним. Він був дорослим. Не старим (пізніше ми дізналися, що він мав тридцять один рік), але таки дорослим, а Вальсова Дівчина, ну, вона вже не була школяркою, та все ж значно молодша за нього. Він не міг її кохати. Без проблем — серйозних проблем — це точно не обійдеться.
Ураз Геллоран ніби повернувся до дійсності й пригадав, що я стою поряд.
— Як бачиш, я вмію тільки балакати. Тому я й не викладаю малювання. Зі мною просто неможливо щось намалювати. — Він показав жовтувату усмішку. — Готовий їхати додому?
— Так, сер.
Готовий як ніколи.
Містер Геллоран зупинився на початку моєї вулиці.
— Гадаю, так буде краще — щоб мама зайвий раз тебе не розпитувала.
— Дякую.
— Допомогти дістати велосипед з багажника?
— Не треба, я сам упораюся. Дякую, сер.
— Будь ласка, Едді. І ще одне.
— Так?
— Домовмося, що я нікому не розповім про сьогоднішню пригоду, якщо й ти нічого не розкажеш. Особливо про картини. Це, так би мовити, особисте.
Що тут думати. Я й сам не хотів, щоб хто-небудь дізнався про те, що сталося на дитячому майданчику.
— Так, сер. Тобто домовились.
— От і добре. Бувай, Едді.
— Бувайте, сер.
Я витяг велосипеда, докотив його до будинку і звернув на під’їзну доріжку. Прихилив його до стіни біля вхідних дверей. На ґанку був якийсь пакунок. На ярлику напис: «Для місіс М. Адамс». Я здивувався, чому поштар не постукав у двері. Хіба що мама з татом не почули.
Я взяв пакунок і зайшов до будинку.
— Привіт, Едді, — тато гукнув мені з кухні.
Я швиденько оглянув себе в дзеркалі. На чолі виднівся невеличкий синець, а футболка була брудна, але нічого не вдієш, доведеться йти як є. Я глибоко вдихнув і зайшов на кухню.
Тато сидів за столом з великою склянкою лимонаду. Він подивився на мене і насумрився.
— Що сталося з твоєю головою?
— Я, е-е-е, впав із драбинки.
— Як ти почуваєшся? Тебе не нудить? У голові не паморочиться?
— Ні, все гаразд.
Я поклав пакунок на стіл.
— Це лежало на ґанку.
— А, так. Я, напевно, не почув дзвоника. — Тато підвівся й гукнув нагору, — Маріанно… Тобі принесли пакунок.