— Добре. Зараз прийду, — гукнула мама у відповідь.
— Хочеш лимонаду, Едді? — запитав тато.
Я кивнув.
— Дякую.
Він підійшов до холодильника і взяв пляшку з полички на дверях. Я принюхався. У кухні витав якийсь дивний запах.
Зайшла мама. Вона заклала окуляри на голову, здавалася втомленою.
— Привіт, Едді. — Вона зиркнула на пакунок. — Що це?
— Хто його знає, — відказав тато.
Вона втягнула носом повітря.
— Чуєш цей запах?
Тато похитав головою, а тоді насупився.
— Ну, якийсь легенький запах є.
Мама знову зиркнула на пакунок і дещо насторожено сказала:
— Джоффе, можеш дати ножиці?
Тато витяг ножиці з шухляди і передав мамі. Вона розсікла коричневий скотч і розкрила коробку.
Мою маму годі чимось здивувати, але тоді вона аж відсахнулася.
— Господи!
Тато зазирнув усередину коробки.
— О Боже!
Я теж устиг зазирнути якраз перед тим, як тато забрав її зі столу. Щось маленьке і рожеве, вкрите слизом і кров’ю (пізніше я дізнався, що то був свинячий ембріон), лежало на дні коробки, проштрикнуте тонесеньким ножем разом із клаптиком паперу, на якому були надруковані лише два слова: «УБИВЦЯ ДІТЕЙ».
2016 рік
Принципи — річ непогана. Якщо, звичайно, ви можете їх собі дозволити. Я звик вважати себе людиною з принципами та, зрештою, такими себе вважають мало не всі. Насправді ж кожен із нас має свою ціну, має приховані кнопочки, натиснувши на які, нас можна примусити до не вельми порядних учинків. Принципи не виплатять за вас іпотеку й не позбавлять інших боргів. Правду кажучи, принципи — нікудишня валюта в наших повсякденних перегонах на виживання. У принципової людини або вже є все, або їй уже нічого втрачати.
Я тривалий час лежу без сну, й не лише тому що від надміру вина і спагеті мені розболівся шлунок.
«Я знаю, хто насправді її вбив».
Оце інтрига. Міккі сподівався на такий ефект. І, звісно ж, не схотів більше нічого пояснювати.
«Я не можу зараз про все розказати. Спочатку мені треба з’ясувати кілька питань».
«Відверта брехня», — подумав я. Та все одно кивнув, заціпенівши від шоку.
— Ти обміркуй усе до ранку, — сказав Міккі перед тим, як піти. Він не приїхав автівкою і не дозволив мені викликати йому таксі. Він зупинився в готелі «Travelodge» на окраїні міста.
— Прогулянка піде мені на користь, — додав він.
Я не був аж такий упевнений, зважаючи на його нетвердий крок. Але й не заперечував. Зрештою, було не так пізно, та й Міккі — доросла людина.
Коли він пішов, я поклав посуд до посудомийної машини і сів у вітальні з чималою порцією віскі, щоб обдумати його пропозицію. Мабуть, я на хвилинку — або й кілька — заплющив очі. Післяобідній сон — напасть людей середнього віку.
Зі сну мене вирвав якийсь звук — над головою рипнули старі сходи.
Хлоя зазирнула з-за дверей.
— Привіт.
— Привіт.
Вона вже перевдяглась у піжаму — мішкувату футболку, чоловічі піжамні штани і розтягнуті шкарпетки. Її чорне волосся було розпущене. Вона здавалася спокусливою, тендітною і розтріпаною водночас. Я схилився над склянкою з віскі.
— Як усе минуло? — запитала Хлоя.
Я замислився.
— Цікаво.
Вона зайшла до вітальні й сіла на бильце канапи.
— Розказуй.
Я відсьорбнув зі склянки.
— Міккі хоче написати книжку, може, навіть кіносценарій, про те, що сталося в минулому. Він хоче, щоб я йому в цьому допоміг.
— Як усе заплутано.
— Скажи?
— І?
— Що?
— Я так розумію, ти погодився?
— Я поки нічого не відповів. Не впевнений, що хочу за це братися.
— Чому?
— Бо тут є багато питань. Для початку хоча б те, як мешканці Андербері поставляться до такого копирсання в минулому. Що скажуть Ґев і Гоппо. І наші родини.
«І Ніккі», — подумав я. Чи говорив він про це з Ніккі?
Хлоя насумрилася.
— Це я розумію. А про себе ти подумав?
— Про себе?
Вона зітхнула і глянула на мене так, ніби я був нетямущим малюком.
— Це може бути чудовою можливістю. Та й гроші тобі теж не завадять.
— Річ не в тому. Та й узагалі, хто знає, що з цього вийде. Такі проекти дуже часто закінчуються невдачею.
— Так, але іноді треба ризикнути.
— Та невже?
— Так. Інакше ти нічого не досягнеш у цьому житті. Замість того щоб жити по-справжньому, сидітимеш тут і обростатимеш мохом.
Я підняв склянку.
— Ну що ж, дякую за такі гарні слова. Мудра порада від людини, котра все життя ходить по вістрю ножа і працює неповний робочий день у якійсь задрипаній крамниці одягу. Ти справді живеш на повну.