— Дякую, твоя доброта не має меж… Чи не могла б ти трохи стишити цього сердитого білого чоловіка з дитячими психологічними проблемами?
— Це називається рок-музика, дідусю.
— А я хіба не так сказав?
Вона хитає головою, але трохи стишує звук.
Я підходжу до кавоварки і наливаю собі кави.
— Ти довго ще сидів після того, як я пішла спати? — питає Хлоя.
Я сідаю за стіл.
— Недовго. Я добряче хильнув.
— Це точно.
— Вибач.
Вона відмахується блідою рукою.
— Забудь. Не треба було мені пхати свого носа. Це зовсім мене не стосується.
— Ні, тобто ти маєш рацію. Ти все правильно сказала. Та іноді не все так просто.
— Угу. — Вона відсьорбує кави, а потім питає: — Ти упевнений, що недовго просидів учора?
— Так.
— І серед ночі ти не прокидався?
— Ну, я спускався на кухню взяти пігулки для зниження кислотності.
— І все?
Враз у моїй пам’яті зринає уривок сну. «Привіт, Едді. Давненько не бачились». Я відганяю його від себе.
— Так, а що?
Хлоя кидає на мене дивний погляд.
— Хочу тобі щось показати.
Вона підводиться й виходить з кухні. Я неохоче встаю зі стільця і плентаюся за нею.
Вона зупиняється перед дверима до вітальні.
— Просто цікаво, чи після розмови зі старим другом у тебе не виникло ніяких причепливих ідей.
— Лише покажи мені, Хлоє.
— Добре.
Вона відчиняє двері.
Серед того, що я переінакшив у будинку, була заміна старого каміна на нову піч на дровах і заміна кам’яної підлоги навколо на сланцеве покриття.
Я не міг відвести погляду. Сланець навколо пічки повністю вкривали малюнки. Сліпучо-білі на темно-сірому. Десятки однакових, намальованих один на одному ніби нестямною рукою. Білі крейдяні чоловічки.
1986 рік
До нас навідався поліціянт. Іще ніколи в нашій оселі не було поліції. До того літа я й подумати не міг, що побачу одного з них так близько.
Цей був високий і худий. Він мав густу копицю темного волосся, а його обличчя здавалося квадратним. Він чимось нагадував здоровецьку фігурку з «Lego», от тільки не був жовтий. Полісмена звали офіцер Томас.
Він зазирнув до коробки, запхав її до сміттєвого мішка і відніс до своєї поліційної автівки. Повернувшись на кухню, він незграбно опустився на стілець і взявся розпитувати маму з татом, побіжно нотуючи щось у невеличкому записнику, скріпленому спіралькою.
— То ваш син знайшов цей пакунок на ґанку?
— Саме так, — підтвердила мама і глянула на мене. — Правда ж, Едді?
Я кивнув.
— Так, сер.
— Коли це було?
— О 16:04, — відказала мама. — Я подивилась на годинника перед тим, як спуститися.
Поліціянт щось записав.
— І ти не бачив, як хтось відходив від будинку чи тинявся десь поблизу?
Я похитав головою.
— Ні, сер.
— Зрозуміло.
Він іще щось нашкрябав у записнику. Тато засовався на своєму стільці.
— Послухайте, це все безглуздо, — сказав він. — Ми всі добре знаємо, хто залишив ту коробку.
Офіцер Томас зміряв його скептичним поглядом. Не вельми доброзичливо, здалося мені.
— Справді, сер?
— Ну звісно. Це хтось із почету отця Мартіна. Вони намагаються залякати мою дружину й нашу сім’ю, і думаю, що вже давно час покласти цьому край.
— У вас є якісь докази?
— Немає, але ж це очевидно, хіба ні?
— Облишмо поки що безпідставні звинувачення.
— Безпідставні? — Я бачив, що тато вже закипає. Він рідко втрачав самовладання, але коли це вже траплялося, — як тоді на вечірці, — його годі було зупинити.
— Закон не забороняє мирних протестів, сер.
Аж тут до мене дійшло. Поліціянт не був на боці моїх батьків. Він був на боці тих протестувальників.
— Ви маєте рацію, — спокійно зауважила мама. — Мирний протест не забороняється. А от залякування, переслідування і погрози — то вже злочин. Сподіваюсь, ви поставитеся до цієї справи з належною серйозністю.
Офіцер Томас із ляскотом закрив записника.
— Звісно. Якщо ми знайдемо винних, вони дістануть заслужене покарання, можете навіть не сумніватися.
Стілець рипнув, коли він підвівся, і скреготнув по викладеній плиткою підлозі.
— З вашого дозволу, я вже піду.
Він вийшов з кухні. Грюкнули вхідні двері.
Я повернувся до мами.
— Хіба він не хоче нам допомогти?
Мама зітхнула.
— Хоче. Звичайно ж, хоче.
— Може, він мав би більше охоти, якби його дочка не була однією з тих протестувальників, — пирхнув тато.