— Джоффе, — сказала мама. — Облиш.
— Як собі знаєш. — Він підвівся, і на мить мені здалося, що то зовсім не мій тато. Його обличчя було напружене і сердите. — Та якщо поліція нічого не зробить, я сам за них візьмуся.
Перед початком школи ми востаннє зібралися разом. Ми зустрілися в Гладкого Ґева. Ми часто зустрічались у нього вдома. Він мав найбільшу спальню та найкращий садок з мотузяною гойдалкою й будиночком на дереві, а його мама завжди щедро частувала нас зацукрованими желейками і картопляними чипсами.
Ми сиділи на траві, теревенили про всілякі нісенітниці й одне з одного кепкували. Усупереч моїй домовленості з містером Геллораном, я дещо розказав їм про свою пригоду з братом Міккі. Я мусив розказати, бо якщо він знав про крейдяних чоловічків, це означало, що нашу таємну забаву розкрито. У своїй версії я, звісно ж, хоробро захищався і зміг утекти. Я трохи побоювався, що Шон міг розпатякати про все Міккі, котрий із превеликою насолодою заперечив би кожне моє слово, але, схоже, містер Геллоран добряче нагнав на хулігана страху, і той теж нічого не казав.
— То твій брат знає про крейдяних чоловічків? — запитав Ґев, змірявши Міккі неприязним поглядом. — Ти справжнє базікало.
— Я йому нічого не розповідав, — почав скиглити Металевий Міккі. — Напевно, він сам про все здогадався. Ми ж багато де їх малювали. Мабуть, він нас бачив.
Він брехав, та мені було начхати, як Шон дізнався. Головне, що він знав нашу таємницю, і це геть усе змінювало.
— Думаю, ми могли б придумати якісь інші секретні символи, — сказав Гоппо без зайвого ентузіазму.
Я знав, як він почувався. Тепер, коли хтось — особливо Шон — довідався про нашу таємну гру, її зіпсовано.
— Усе одно це була дурнувата гра, — озвалася Ніккі, відкидаючи назад волосся.
Я витріщився на неї трохи ображено і роздратовано. Сьогодні вона була якась дивна. Іноді вона бувала такою. Примхливою й охочою до суперечок.
— Ні, не дурнувата, — відказав Гладкий Ґев. — Але тепер, певно, нема сенсу бавитися в неї, якщо Шон про все знає. До того ж завтра вже до школи.
— Точно.
Ми всі обмінялися недвозначними поглядами. Того дня кожен з нас був трохи пригнічений. Навіть Гладкий Ґев не розважав нас своєю поганенькою імітацією аристократичного акценту. Погода ніби віддзеркалювала наш настрій. Блакитне небо поблякло, зробившись туманно-сірим. То тут, то там купчилися неспокійні хмари, ніби їм уже нетерпеливилося вихлюпнутися несамовитою зливою.
— Я вже, мабуть, піду, — сказав Гоппо. — Мама просила нарубати трохи дров для каміна.
Як і ми, Гоппо з мамою мали вдома старий задрипаний камін.
— Я теж, — озвався Міккі. — Сьогодні їдемо в гості до бабці.
— Люди, та ви знущаєтеся, — вигукнув Гладкий Ґев, удавано образившись.
— Мені, напевно, теж уже час, — додав я. Мама купила мені нову шкільну форму і хотіла, щоб я приміряв її перед вечерею — раптом її треба припасувати.
Ми троє підвелись, і за якусь хвилю до нас приєдналася Ніккі.
Гладкий Ґев театрально упав на траву.
— Ідіть собі, йдіть. Ви мене все одно вбили.
Коли споглядаю минуле, мені видається, що це востаннє ми отак зібралися гуртом. Безжурні друзі, нерозлучна банда. За крок до того, як поповзли перші тріщини і врешті все розлетілося на друзки.
Гоппо й Металевий Міккі рушили в один бік, а ми з Ніккі пішли в інший. Будинок священика розташовувався недалеко від мене, тож іноді ми з Ніккі поверталися додому разом. Але таке бувало нечасто. Зазвичай Ніккі покидала нас першою. Мабуть, через свого батька. Він був дуже суворий і не дозволяв їй довго гуляти. Хоча мені здавалося, що він взагалі не схвалював того, що Ніккі водила з нами дружбу. Та, гадаю, у той час нас це мало хвилювало. Він був священиком, і для нас уже це було достатнім поясненням. Я про те, що священики майже всього не схвалюють, хіба ні?
— То ти, е-е-е, вже готова до школи? — запитав я, коли ми перетнули дорогу на світлофорі й рушили уздовж парку.
Ніккі кинула мені один зі своїх «дорослих» поглядів.
— Я знаю.
— Про що?
— Про той пакунок.
— Ого.
Я не розказував іншим про пакунок. Там усе було надто заплутано і химерно, та й я почувався б так, ніби зрадив довіру своїх батьків.
До того ж, наскільки мені було відомо, справа зайшла в глухий кут.
Поліціянт більше не приходив, і я не чув, щоб когось заарештували. Мамину клініку відкрили, а протестувальники й далі тупцювали біля неї, ніби зграя стерв’ятників.