Містер Геллоран не бачив обличчя Міккі, коли той зрозумів, що велосипед належав його братові, і не чув його страшного, пронизливого голосіння. Хай би більше мені ніколи не чути того крику.
Ми з Гоппо заледве втримали його, коли він кинувся до поліційного намету. Він так горлав і виривався, що врешті один з полісменів підійшов до нас. Коли ми пояснили йому, ким є Міккі, він обійняв його за плечі й повів чи то, радше, потягнув його до поліційної автівки. За кілька хвилин вони поїхали. Я відчув неабияку полегшу. Побачити Шонів велосипед було жахливо. Але бачити Міккі в такому стані, коли він так нестямно волав, було куди гірше.
— З тобою усе добре, Едді?
Тато підібгав ковдру і сів на краєчок мого ліжка. Під його вагою ліжко прогнулось, і це чомусь подіяло на мене заспокійливо.
— Тату, що стається, коли ми помираємо?
— Ого. Оце питаннячко, Едді. Гадаю, ніхто цього достеменно не знає.
— То ми не потрапляємо до раю чи пекла?
— Деякі люди в це вірять. Але чимало вважає, що раю і пекла взагалі не існує.
— То виходить, що немає значення, якою є людина — доброю чи лихою?
— Ні, Едді. Сумніваюся, що твої вчинки при житті матимуть якесь значення після смерті. І хороші, й погані. Утім, вони надзвичайно важать, поки ти живий. Для інших. Тому тобі слід завжди намагатися добре ставитися до всіх людей.
Я обміркував його слова і кивнув. Хоча, мабуть, трохи несправедливо не потрапити до раю, якщо все життя робив тільки добро, та, з іншого боку, я був радий, що пекла теж немає. Хай як сильно я ненавидів Шона Купера, мені не хотілося, щоб він довіку горів у пеклі.
— Едді, — додав тато. — Те, що сталося з Шоном Купером, дуже погано. Трагічний нещасний випадок. Але не більше. Нещасний випадок, от і все. Іноді щось трапляється без найменшої на те причини. Таке життя. І смерть теж.
— Мабуть.
— То як, ти готовий лягати спати?
— Так.
Я ще не був готовий, але не хотів, аби тато вважав мене за малу дитину.
— Добре, Едді. Я вимикаю світло.
Тато нахилився й поцілував мене в чоло. Останнім часом він рідко так чинив. Цього вечора я лише зрадів його кошлатій лоскітній бороді. Потому він вимкнув світло — і кімнату наповнили тіні. Я позбувся нічника ще кілька років тому, але того вечора мені його страшенно бракувало.
Я поклав голову на подушку й почав моститися. Вдалині пугукнула сова. Десь завивав собака. Я намагався думати про щось веселе, а не про мертвих потонулих хлопців. Про те, як їду на своєму велосипеді, наминаю морозиво або граю у відеогру. Моя голова втискалася в подушку. Думки перетворювалися на пухнасті хмаринки. За якийсь час я вже ні про що не думав. Непомітно підкрався сон і затягнув мене у свою темряву.
Щось вихопило мене зі сну, рвучко й несподівано. Якийсь тарабанний звук, схожий на стукіт дощових крапель чи граду. Я насупився та повернувся на ліжку. Знову. Хтось кинув камінець у моє вікно. Я підхопився, босоніж підбіг до вікна і розчахнув штори.
Мабуть, я добряче заспав. Надворі вже зовсім смеркло. У чорному небі висів сріблястий серпик місяця, ніби витинанка з паперу.
Він відкидав якраз достатньо світла, щоб я зміг розгледіти Шона Купера.
Він стояв на траві біля краєчка нашого патіо. Він був одягнений у джинси та блакитну спортивну куртку, подерту і брудну. Він не був зелений та роздутий, риби не виїли йому очей, але він був блідий і точно мертвий.
Це сон. Цього не могло бути насправді. Прокидайся, подумав я. Прокидайся, прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ!
— Агов, гівняний вилупку!
Він вишкірився. Живіт мені скрутило. Я зрозумів, зі страшною нудотною впевненістю, що то не сон. То кошмар.
— Забирайся звідси, — прошипів я напівголосом, щосили стиснувши кулаки, аж нігті уп’ялися мені в шкіру.
— Я маю повідомлення для тебе.
— Мені начхати, — гукнув я униз. — Забирайся звідси.
Я намагався здаватися зухвалим. Але страх міцно стискав моє горло, і слова, що вилітали з нього, нагадували радше пронизливий писк.
— Слухай мене, гівняний вилупку. Якщо ти не спустишся, я сам піднімусь і витягну тебе.
Мертвий Шон Купер у моєму садку — це страшно, але мертвий Шон Купер у моїй кімнаті — то ще гірше. Але ж це тільки сон, хіба ні? Я просто маю робити все, що треба, доки не прокинуся.
— Добре. Я зараз… буду за кілька хвилин.
Я витяг з-під ліжка кросівки і тремтливими руками зав’язав шнурівки. Тихенько прокрався до дверей, схопився за ручку і відчинив їх. Я не наважився увімкнути світло, тому дорогу до сходів знайшов навпомацки, тримаючись біля стіни, і дюйм за дюймом, боком, ніби краб, почав спускатися сходами.