— Алло.
— Алло. Ед?
Я незграбно виходжу з класу в коридор.
— Усе гаразд? — питаю я.
— Звісно. Чому ти питаєш?
Тому що мама ніколи не телефонує просто так. Якщо вона вже телефонує, значить, є якась причина.
— Не знаю. Ти добре почуваєшся? Як там Джеррі?
— Прекрасно. Ми щойно пройшли процедуру детокс зі свіжовичавленим соком, тож зараз обоє сповнені енергії.
Я впевнений, що ніколи раніше мама не вживала словосполучення «сповнені енергією» і ще кілька років тому навіть не подумала б про детокс зі свіжовичавленим соком. Доки тато був живий. Це все заслуга Джеррі.
— Чудово. Слухай, мамо, я тут трохи зайнятий, тому…
— Тільки не кажи, що ти на роботі, Еде.
— Ну…
— Зараз же канікули.
— Знаю, але в наш час це слово вже оксиморон.
— Не дозволяй їм себе експлуатувати, Еде. — Вона зітхає. — Життя не обмежується роботою.
Знову ж таки, раніше мама ніколи б такого не сказала. Робота була її життям. А потім тато занедужав, і відтоді сенсом її життя стало піклування про нього.
Я розумію, що все, чим вона переймається зараз, — включно з Джеррі, — є спробою надолужити згаяні тоді роки. Я її не звинувачую. Я звинувачую себе.
Якби я одружився і створив сім’ю, можливо, тоді її життя наповнювало б щось інше, а не чортовий детокс зі свіжовичавленим соком. Можливо, моє життя теж наповнювало б іще щось, окрім роботи.
Утім, не це хоче почути моя мама.
— Знаю, — кажу я. — Ти маєш рацію.
— От і добре. Слухай, Еде, тобі варто спробувати пілатес. Буде корисно для твого хребта.
— Я подумаю.
Навіть не збираюся.
— Гаразд, не затримуватиму тебе, якщо тобі ніколи. Я лише хотіла попросити тебе про маленьку послугу.
— Добре.
— Ми з Джеррі надумали вирушити в тижневу подорож у автобудинку.
— Гарна ідея.
— Але наш постійний доглядач кота цього разу нас трохи підвів.
— О ні.
— Еде! Ти ж начебто любиш тварин.
— Люблю. Просто Пушинка чомусь мене ненавидить.
— Дурниці. Це ж кицька. Нікого вона не ненавидить.
— Це не кицька, а пухнаста соціопатка.
— То ти можеш приглянути за нею кілька днів чи ні?
Я зітхаю.
— Так. Можу. Звичайно.
— Добре. Я привезу її завтра вранці.
Угу. Чудово.
Я завершую дзвінок і повертаюся до класу. Худорлявий підліток із темним волоссям, що гладкими пасмами спадає йому на обличчя, ліниво розвалився на стільці, закинувши ноги на парту, жує жуйку і тицяє щось у своєму телефоні.
У Денні Меєрса я викладаю англійську. Він буцімто розумний хлопець — принаймні в цьому мене намагаються переконати директор школи і його батьки, які, що вельми цікаво, товаришують із нашим директором, а також кілька членів шкільної ради. Я в цьому не сумніваюся, але поки що у своїх роботах він жодного разу не підтвердив їхніх слів.
Та його батьки й директор школи, певна річ, хочуть почути зовсім інше. Вони вважають, що Денні потребує особливої уваги. Денні не може проявити себе через «універсальну для всіх» систему сучасної державної освіти. Він має виняткові розумові здібності, проте легко відволікається, а крім того, дуже вразливий. Бла-бла-бла.
Отож зараз Денні проходить так звану «інтервенцію». Це означає, що його записали на додаткові заняття під час канікул і я маю надихнути його, залякати чи вмовити, себто будь-яким чином змусити отримувати ті оцінки, які, на думку його батьків, він мусив би насправді мати.
Іноді такі додаткові заняття дають результат, особливо дітям, які наділені непересічними здібностями, але не можуть проявити себе на уроках. Однак часто це гайнування і мого часу, і часу учня. Я не з тих людей, які легко опускають руки, та я реально оцінюю ситуацію. Я не містер Чіпс[12]. Якщо вже мені випало проводити додаткові заняття, я хотів би навчати учнів, котрі хочуть учитися. Учнів, які зацікавлені й налаштовані на навчання. Чи принаймні хочуть спробувати. Краще вже заслужена тяжкою працею трійка, аніж випадкова і здобута без найменших зусиль четвірка.
— Телефон і ноги. Забрати з парти, — кажу я, сідаючи за стіл.
Він опускає ноги на підлогу, але й далі бавиться телефоном. Я натягаю на носа окуляри і знаходжу в тексті фрагмент, який ми перед тим обговорювали.
— Може, відірвешся від телефону і приділиш трохи уваги «Володарю мух»?
12
Містер Чіпс — герой роману та однойменного фільму «До побачення, містере Чіпс», котрий працював учителем у школі-інтернаті для хлопчиків.