Того дня вона розпустила волосся, що сплутаною хвилею спадало в неї за спиною, майже торкаючись країв її потертих джинсових шортів. Вона вбралася в жовту майку, комірець якої було оздоблено малесенькими блакитними квіточками. На шиї зблиснуло щось срібне. Невеличкий хрестик на ланцюжку. На плечі висіла велика й важкенька на вигляд сумка з мішковини.
— Ти спізнилася, — сказав Металевий Міккі. — Ми чекали на тебе.
Ніби то була його ідея.
— Що в сумці? — поцікавився Гоппо.
— Тато хоче, щоб я роздала цей мотлох на ярмарку.
Вона видобула з сумки листівку й простягнула її нам.
«Приходьте до церкви Святого Томи і возвеличуйте Господа Нашого. Жоден атракціон не подарує вам більшої втіхи!»
Батько Ніккі був священиком у місцевій церкві. Я ніколи не ходив до церкви, — мама з татом такого не практикували, — але я бачив його в місті. Він носив маленькі круглі окуляри, а його лисину вкривало ластовиння, схоже на те, що на носі в Ніккі. Він завжди усміхався й ґречно з усіма вітався, але мене трохи лякав.
— Шановні, та це ж купа смердючого кінського лайна, — сказав Гладкий Ґев.
«Смердюче» або «летюче кінське лайно» — це ще одна улюблена фразочка Гладкого Ґева, яку він часто супроводжував звертанням «шановні», вдаючись при цьому до якогось дивного аристократичного акценту — хтозна навіщо.
— Ти ж не збираєшся цього робити? — питаю я, вмить уявляючи собі, як усі наші плани йдуть котові під хвіст, і замість розваг, ми плентаємося за Ніккі, доки вона роздає листівки.
Вона зиркнула на мене. Її погляд чимось нагадав мені маму.
— Звісно ж, ні, дурнику, — відказала Ніккі. — Візьмемо кілька штук, розкидаємо навколо, ніби люди самі їх позбулись, а решту пожбуримо в смітник.
Ми всі засміялися. Нема нічого кращого, як утнути щось недозволене і при цьому ще й перехитрувати дорослого.
Ми порозкидали листівки, пожбурили сумку геть і пішли розважатися. «Орбітальний політ» (це було суперкльово), автодром, де Гладкий Ґев влупився в мене з такою силою, що я відчув, як хруснув мій хребет, «Космічні ракети» (доволі захопливі торік і трохи нудні цьогоріч), спіральна гірка, «Метеорит» і «Піратський корабель».
Ми їли гот-доґи, а Гладкий Ґев з Ніккі намагалися виловити гумових каченят і на власному досвіді дізналися, що приз, який отримуєш, не завжди такий, котрого хочеш, а потім заходилися сміхом і кидали одне в одного своїх маленьких недоладних плюшевих звірят.
Ми й не помітили, коли почало вечоріти. Запал і адреналін потроху випаровувалися, натомість я розумів: у мене залишилось обмаль грошей, хіба що на два-три атракціони.
Я запхав руку до кишені, збираючись витягти гаманця. Серце підстрибнуло мені до горла. Гаманця не було.
— Дідько!
— Що таке? — запитав Гоппо.
— Гаманець. Я його загубив.
— Упевнений?
— Упевнений, хай йому чорт.
Та я про всяк випадок перевірив ще й іншу кишеню. Обидві порожні. Дідько.
— Де ти бачив його востаннє? — поцікавилася Ніккі.
Я намагався пригадати. Я знав, що гаманець був у мене після останнього атракціону, бо я перевіряв. До того ж опісля ми купляли гот-доґи. Я не брав квитка на гру «Спіймай каченя», тому…
— Біля ятки з гот-доґами.
Ятка з гот-доґами розташовувалася по інший бік ярмарку, у протилежному від «Орбітального польоту» і «Метеорита» напрямку.
— Дідько, — повторив я.
— Ходімо, — сказав Гоппо. — Пошукаємо його там.
— А який сенс? — утрутився Металевий Міккі. — До цього часу його хтось уже підібрав.
— Можу позичити тобі трохи грошей, — запропонував Гладкий Ґев. — Але в мене зосталося небагато.
Я був більше ніж упевнений, що він збрехав. Гладкий Ґев завжди мав більше коштів, аніж ми. А ще він мав найкращі іграшки і найновішого, найблискучішого велосипеда. Його батько володів місцевим пабом, який називався «Буйвіл», а його мама продавала косметику «Avon». Гладкий Ґев був щедрим, але я добре знав, що він дуже хотів покататися ще на кількох атракціонах.
Я похитав головою.
— Дякую. Усе гаразд.
Зовсім ні. Я відчував, як від сліз починають пекти очі. І справа не лише в загублених грошах. Я почувався дурнем, мій день зіпсовано. Я знав, що мама розсердиться й неодмінно дорікне: «А я тобі казала».
— Ви розважайтеся, — сказав я, — а я піду до ятки з гот-доґами і пошукаю гаманця. Нема потреби йти всім.
— Супер, — відказав Металевий Міккі. — Гайда. Ходімо.