Дівчина в парку підводить голову і заправляє волосся за вухо. На мочці виблискують сріблом кілька сережок, а з однієї ніздрі стирчить велике металеве кільце. Вона старша, ніж видавалася на перший погляд, мабуть, уже в коледжі. Утім, я прекрасно розумію, який вигляд це має, коли чоловік середнього віку, та ще з такою незвичною зовнішністю, як у мене, витріщається на дівчину-підлітка на дитячому майданчику.
Я опускаю голову і йду далі трохи жвавіше. В кишені дзижчить телефон. Я виймаю його, чекаючи на дзвінок від мами. Проте ні, це Хлоя.
— Слухаю.
— Гарне вітання. Тобі варто попрацювати над своїми телефонними манерами.
— Вибач. Я просто трохи… вибач. Що сталося?
— Твій друзяка забув у нас гаманець.
— Міккі?
— Угу. Я знайшла його під столиком у коридорі після того, як ти пішов. Певно, випав з його кишені.
Я насуплюю брови. Вже обід. До цього часу Міккі мав би вже виявити пропажу гаманця. А з іншого боку, вчора він добряче нализався. Може, він досі відсипається у своєму готелі.
— Зрозумів. Гаразд, я наберу його і скажу про гаманець. Дякую.
— Супер.
Враз у мене з’являється інша думка.
— Можеш зазирнути до гаманця?
— Хвилиночку.
Я чую, як Хлоя кудись відходить і знову повертається до телефона.
— Отож готівка — десь двадцять фунтів. Кредитні картки, чеки, водійське посвідчення.
— А ключ-картка від готельного номера?
— Так, і це теж є.
Ключ-картка необхідна для того, щоб потрапити в номер. Працівник готелю, певна річ, залюбки видав би йому дублікат, якби Міккі показав йому якийсь документ про посвідчення особи…
Ніби повторюючи мої думки, Хлоя каже:
— То це означає, що він учора не повернувся до готелю?
— Не знаю, — відповідаю я. — Може, він вирішив спати в автівці.
Але чому Міккі не зателефонував мені? Навіть якщо не хотів набридати посеред ночі, чому не набрав мене вранці?
— Сподіваюся, що він не валяється десь у канаві, — каже Хлоя.
— На біса ти таке говориш?
Я відразу шкодую, що так погарячкував. Я майже відчуваю, як вона вже скипає гнівом по інший бік слухавки.
— Та що з тобою таке ще від самого ранку? Може, ти встав не з тієї ноги і тепер поводишся, як придурок?
— Даруй, — промимрив я. — Я просто втомлений.
— Усе добре, — відказує вона тоном, який означає, що це далеко не так. — Що ти робитимеш зі своїм дружком?
— Наберу його. Якщо не вдасться додзвонитися, завезу гаманця йому в готель. Перевірю, чи все з ним гаразд.
— Залишу його на столику в коридорі.
— Ти сьогодні кудись ідеш?
— Браво, Шерлоку. Маю ж таке неймовірно цікаве особисте життя, забув?
— Гаразд, побачимося пізніше.
— Щиро сподіваюся, що не побачимось.
Хлоя кладе слухавку, а я стою і думаю, чи то вона так жартує про те, що гулятиме допізна, чи ж направду більше ніколи не хоче бачити такого дратівливого дурня, як я.
Я зітхаю і набираю номер Міккі. Мене відразу перекидає на голосову пошту.
— Вітаю, це Міккі. Зараз я не можу відповісти на ваш дзвінок, а далі ви самі знаєте, що треба робити після звукового сигналу.
Я не хочу залишати повідомлення. Вертаюся до входу в парк і коротшою дорогою прямую додому, намагаючись не зважати на примарне відчуття тривоги, що закрадається в ямці під ребрами. Мабуть, я даремно непокоюся. Певно, Міккі приплентався до готелю, вмовив працівників дати йому новий ключ-картку і зараз відсипається після вчорашньої пиятики. Коли я прийду до готелю, він уже буде за обидві щоки наминати обід. Абсолютно цілісінький і здоровісінький.
Я повторюю це кілька разів усе переконливіше й переконливіше.
І з кожним разом вірю в це чимраз менше.
Готель «Travelodge» — це потворна будівля, що тулиться до занедбаної забігайлівки «Little Chef». Я подумав, що Міккі міг дозволити собі якусь пристойнішу місцину, але хто знає, може, так йому зручніше.
Дорогою я ще двічі набираю номер Міккі. Знову голосова пошта. Лихе передчуття повільно наростає.
Я зупиняю автівку і заходжу у вестибюль. За конторкою стоїть молодик з рудим волоссям, зібраним у тугий хвостик, і дірками у вухах, одягнений у надто обтислу сорочку і сяк-так затягнуту краватку. На бейджі, пришпиленому до піджака, зазначено, що його звуть «Дадз», і це схоже не на ім’я, а радше на назву якогось системного дефекту.
— Вітаю. Заселяєтеся?
— Та ні. Я прийшов побачитися зі своїм другом.
— Зрозуміло.