— Добридень, містере й місіс Адамс, — привітався Гоппо.
— Привіт, — озвалась його мама кволим тремтливим голосом. Вона завжди говорила так, ніби за щось перепрошувала.
— Як ти? — запитала мама чемним тоном, до якого вона вдавалася тоді, коли зовсім не хотіла знати відповідь.
Мама Гоппо, либонь, не зрозуміла її натяку.
— Не дуже, — відказала вона. — Тобто це все так жахливо, та ще й Мерфі всю ніч хворів.
— Отакої, — зауважив тато зі щирим співчуттям.
Я схилився погладити Мерфі. Він утомлено похитав головою і понуро опустився на землю. Схоже, йому так само, як і нам, зовсім не кортіло тут бути.
— То це тому ви узяли його із собою? — запитав тато.
Гоппо кивнув.
— Ми не хотіли залишати його вдома. Він робитиме капості. А якщо залишимо його в садку, він перестрибне через загорожу і втече. Тому ми вирішили прив’язати його десь тут.
Тато кивнув.
— Що ж, не така вже й кепська ідея. — Він погладив Мерфі по голові. — Бідолашний друзяко. Старієш, еге ж?
— Мабуть, — мовила мама, — час уже заходити.
Гоппо схилився та обійняв Мерфі. Старий пес облизав його великим мокрим язиком.
— Мій хороший, — прошепотів він. — Бувай.
Ми всі пройшли крізь браму і рушили до входу в церкву. Надворі юрмилися люди, дехто крадькома курив. Я помітив Гладкого Ґева і його батьків. Ніккі стояла біля входу до церкви поряд з отцем Мартіном. Вона тримала чималий стос паперів. «Церковні гімни», — подумав я.
Я напружився. Уперше після вечірки і того пакунка мама з татом зустрінуться з отцем Мартіном. Він побачив нас і усміхнувся.
— Містере й місіс Адамс, Едді. Дякую, що прийшли в такий жахливо сумний день.
Він простягнув руку. Тато її не потис. Отець Мартін і далі усміхався, але я помітив, як його очі зблиснули неприязню.
— Будь ласка, візьміть церковний гімн і проходьте всередину.
Ми узяли папірці. Ніккі тишком легенько кивнула, і ми повільно зайшли до церкви.
Усередині було холодно, настільки холодно, що я навіть здригнувся. І темно. Мої очі не відразу призвичаїлися до тієї пітьми. Дехто вже сидів. Я побачив двох-трьох дітей зі школи. І вчителів також. І містера Геллорана. Його годі було не помітити, особливо його білу чуприну. Того дня, як ніколи, він був одягнений у червону сорочку. Капелюх лежав у нього на колінах. Запримітивши, як ми з батьками заходимо до церкви, він легесенько мені всміхнувся. Чомусь того дня усі якось по-дивному легенько всміхалися, ніби не знали, що вдіяти зі своїми обличчями.
Ми сиділи і чекали, а потім зайшли отець Мартін і Ніккі й заграла музика. Я вже чув цю мелодію, але не міг пригадати, звідки її знаю. Не церковний гімн. Якась сучасна пісня, повільна. Та чомусь, як на мене, хоч пісня й була сучасною, вона не пасувала Шонові Куперу, який слухав «Iron Maiden»[13].
Коли внесли труну, усі опустили голови. Металевий Міккі, його тато і мама йшли за труною. Ми вперше побачили Міккі після тієї трагедії. Батьки на якийсь час забрали його зі школи, а згодом перебралися мешкати до його дідуся з бабусею.
Металевий Міккі не дивився на труну. Він дивився поперед себе, його тіло мовби заціпеніло. Здавалося, всю свою увагу і зусилля він спрямував на те, щоб змусити себе рухатися, дихати й не плакати. Він дістався майже середини церкви і зненацька зупинився. Чоловік, який ішов за ним, мало на нього не наткнувся. Виникло невелике сум’яття, а тоді Міккі розвернувся й вибіг із церкви.
Усі перезирнулися, окрім його батьків, котрі, здавалося, нічого не помітили. Вони й далі машинально переставляли ноги, як зомбі, заховавшись від зовнішнього світу за товстою шкаралупою свого горя. Ніхто не пішов за Міккі. Я глипнув на маму, а вона тільки ледь похитала головою і стисла мою долоню.
Мабуть, тієї миті я дещо зрозумів. Коли побачив Міккі настільки засмученим через хлопця, якого ми всі ненавиділи та який усе одно зоставався його братом. Може, Шон не завжди був таким паскудним хуліганом. Може, бувши маленьким, він бавився з Міккі. Можливо, вони разом ходили до парку, складали конструктор «Lego» і разом купались у ванні.
А тепер він лежав у холодній темній труні, обкладений квітами, що пахли аж надто різко, поки хтось виконував музику, яка б йому нізащо не сподобалась, а він нічого не міг заперечити, бо вже ніколи й нікому нічого не скаже.
Я проковтнув чималий клубок, що стояв мені в горлі, і часто закліпав. Мама легенько підштовхнула мене ліктем, і ми сіли. Музика стихла, отець Мартін вийшов на середину і заговорив про Шона Купера й Бога. Здебільшого то була якась маячня. Особливо те, що на небі з’явився ще один ангел, а Бог потребував Шона Купера більше, ніж люди тут, на грішній землі. Дивлячись на його батьків, котрі притулились одне до одного і плакали так гірко, що, здавалося, от-от розлетяться на друзки, мені в це зовсім не вірилось.
13
«