Офіцер Томас глянув на неї, знову схопив її за лікоть і потягнув до виходу з церкви. У дверях він обернувся:
— Це ще не кінець, — прохрипів він. І обоє зникли.
Уся ця сцена тривала якихось три-чотири хвилини, але було таке відчуття, що набагато довше. Отець Мартін голосно відкашлявся, та його все одно перекривали гучні схлипування батька Міккі.
— Мені страшенно прикро за цю неприємну ситуацію. Ми продовжимо прощання з покійним надворі. Прошу всіх присутніх підвестися.
Знову залунала музика. Хтось із родичів Міккі відтягнув його батька від труни, і ми всі разом вийшли з церкви та рушили на цвинтар.
Щойно я вийшов із церкви, як відчув на обличчі перші дощові краплі. Я підвів голову й побачив, що блакитне небо затягнуло кошлатими сірими хмарами, які поволі пускали дощ на труну і всіх присутніх.
Люди не взяли із собою парасольок, отож ми всі зіщулилися й, тулячись одне до одного червоними і блакитними плечима, опустивши голови, ховалися від щораз сильнішого дощу. Я легенько здригнувся, коли труну опустили в землю. Квіти забрали. Наче хотіли цим сказати, що ніщо живе і таке барвисте не варто опускати до тієї глибокої темної ями.
Я думав, що бійка в церкві була найгіршою подією того похорону, але помилявся. Ось це було найгіршим. Тарабанний звук, із яким грудки землі падали на дерев’яне віко труни. Запах вологої землі, не зігрітої останніми теплими променями вересневого сонця. Та найстрашніше було зазирати в ту глибоку темну яму й розуміти, що з неї вже ніяк не вибратися. Не допоможуть жодні відмовки, вигадки чи записки мами до вчителів. Смерть — це кінець, кінець без вороття, і цьому вже ніхто не зарадить.
Нарешті обряд завершився і всі почали потроху розходитися з кладовища. У церковній залі розмістили столики із сандвічами і напоями для людей.
— Поминки, — сказала мама, пояснюючи, як це називається.
Ми вже майже дісталися церковної брами, коли хтось знайомий перестрів маму з татом і вони зупинилися поговорити. Гладкий Ґев з батьками йшли позаду і якраз розмовляли з мамою Гоппо. Я бачив родичів Міккі, та його самого не було. Я припустив, що він мав би бути десь неподалік.
Я стояв, трохи розгублений, на краю цвинтаря.
— Привіт, Едді.
Я обернувся. До мене підійшов містер Геллоран. Він одягнув капелюха, щоб сховатися від дощу, і тримав у руці пачку цигарок. Я ніколи не бачив, щоб він курив, але пригадав попільничку в його вітальні.
— Вітаю, сер.
— Як почуваєшся?
Я знизав плечима.
— Сам не знаю.
Містер Геллоран мав особливе вміння, якого бракувало іншим дорослим і яке примушувало завжди бути з ним чесним.
— Усе гаразд. Ти не мусиш за ним сумувати.
Я вагався. Я не був певен, що саме мав відказати.
— Ти не мусиш сумувати за всіма, хто помирає. — Учитель стишив голос. — Шон Купер був хуліганом. Нічого не змінилося тільки тому, що він помер. Але те, що з ним сталося, — все одно страшна трагедія.
— Тому що він був дитиною?
— Ні. Тому що він не дістав нагоди змінитися.
Я кивнув, а тоді запитав:
— А те, що сказав поліціянт, — правда?
— Про Шона Купера і його доньку?
Я легенько кивнув.
Містер Геллоран подивився на пачку цигарок. Думаю, йому кортіло запалити одну, та, мабуть, він подумав, що не гоже курити на церковному подвір’ї.
— Шон Купер був недобрим хлопцем. Те, що він зробив з тобою… дехто назвав би це так само.
Я відчув, як мої щоки почервоніли. Я не хотів про це думати. Ніби прочитавши мої думки, містер Геллоран додав:
— Та чи зробив він те, у чому його звинуватив поліціянт? Ні, я в таке не вірю.
— Чому?
— Ця дівчина не схожа на тих, які могли подобатися Шонові Куперу.
— Справді? — Я не зовсім розумів, про що він каже.
Геллоран похитав головою.
— Забудь. І не переймайся через Шона Купера. Він більше не зможе тебе скривдити.
Я подумав про камінець у своєму вікні, про синювато-сіру шкіру в місячному сяйві. «Агов, гівняний вилупку».
Чомусь я не був такий упевнений. Проте відповів:
— Ні, сер. Тобто так, сер.
— От і добре. — Містер Геллоран осміхнувся та пішов.
Я й досі поволі перетравлював усе, що трапилось, аж тут хтось схопив мене за руку. Я рвучко обернувся. Переді мною стояв Гоппо. Його волосся, до того гладенько зачесане, розтріпалось, а сорочка наполовину висмикнулася зі штанів. Він тримав нашийник і повідок Мерфі. Але Мерфі з ним не було.
— Що сталося?
Друг витріщився на мене широко розплющеними очима.
— Мерфі. Він зник.