Я досі пам’ятаю той запах і великі карі очі Мерфі, коли ми обоє опустилися біля нього навколішки. Пес дивився на нас мовби спантеличено, але водночас із вдячністю. Ніби ми зараз його врятуємо. Але ми не могли нічого вдіяти. Уже вдруге за той день я збагнув, що є речі, яким ти вже геть нічим не можеш зарадити.
Ми спробували підняти його і нести. Гоппо знав, що в місті є ветеринар. Але Мерфі був важкий, а мокре сплутане хутро зробило його ще важчим. Ми навіть не донесли його до виходу з парку, як він знову почав кашляти та блювати. Ми поклали його на мокру траву.
— Може, я побіжу і приведу ветеринара? — запропонував я.
Гоппо лише похитав головою і відказав хрипким здушеним голосом:
— Ні. Надто пізно.
Він заховав обличчя в густій мокрій шерсті Мерфі й щосили притис до себе пса, ніби хотів його втримати на цьому світі.
А втім, ніхто, навіть людина, яка любить тебе понад усе на світі, не спроможна зупинити смерть. Ми могли хіба що заспокоїти собаку, тихенько нашіптуючи у висячі вуха, і молитися, щоб йому не було боляче. Врешті-решт, ми зробили все, що могли, і невдовзі Мерфі востаннє хрипко втягнув повітря й затих.
Гоппо плакав, притулившись до його обм’яклого тіла. Я пробував стримати сльози, та вони котилися двома струмками по моїх щоках. Пізніше я навіть подумав, що того дня ми більше оплакували мертвого собаку, аніж брата Міккі. І це теж нам іще відгукнеться.
Нарешті ми зібралися з силами й понесли пса до будинку Гоппо. Тоді я вперше в житті торкався когось мертвого. Він був іще важчим, ніж доти, подумав я. Мертва вага. Ми несли собаку майже півгодини, а дорогою кілька людей навіть зупинялися, спостерігаючи за нами, але ніхто не запропонував своєї допомоги.
Ми поклали Мерфі на його кубельце в кухні.
— Що ти з ним робитимеш? — спитав я.
— Поховаю, — відказав Гоппо так, ніби це було очевидно.
— Сам?
— Мерфі був моїм псом.
Я не знав, що ще сказати, тому змовчав.
— Ти краще вертайся, — додав Гоппо. — На поминки.
Якась часточка мене відчувала, що варто було б залишитись і допомогти йому, але значно більше мені кортіло вшитися звідти.
— Добре.
Я розвернувся.
— Едді!
— Що?
— Коли я знайду того, хто це зробив, я його вб’ю.
Ніколи не забуду очей Гоппо, коли він це казав. Може, тому я не розповів йому про крейдяного чоловічка з собакою. Або про те, що Міккі так і не повернувся після того, як вибіг із церкви.
2016 рік
Я не назвав би себе алкоголіком. Як і не назвав би барахольником. Я просто чоловік, який полюбляє вряди-годи випити і колекціонує всяку всячину.
Я не випиваю щодня і зазвичай не приходжу до школи з похмілля. Хоча таке теж траплялося. На щастя, це не дійшло до нашого директора, але таки спричинило до дружньої поради колеги-учителя: «Еде, йди додому, прийми душ і купи собі ополіскувач для ротової порожнини. І в майбутньому всі пиятики влаштовуй на вихідних».
Правду кажучи, я п’ю більше і частіше, ніж це варто робити. Сьогодні я відчуваю нагальну потребу. Мені наче стискає горло. А губи такі сухі, що жодне облизування не зарадить. Мені не просто треба попити. Мені треба випити. Невеличкий граматичний нюанс, а яка велика розбіжність у намірах.
Я заходжу до супермаркету і в алкогольному відділі вибираю дві пляшки міцного червоного вина. Додаю ще пляшку хорошого віскі та неквапом кочу візок до каси самообслуговування. Перекидаюся кількома словами з жінкою біля касового апарата і складаю пляшки до автівки.
Я повертаюся додому перед шостою, витягаю старі вініли, котрі вже давненько не слухав, і наливаю собі перший келих вина.
Якраз тієї миті хтось грюкає вхідними дверима, аж здригаються свічники на камінній поличці, а мій по вінця наповнений келих починає загрозливо хитатися.
— Хлоє, це ти?
Це може бути тільки вона. Я замкнув двері й ніхто, крім неї, не має ключа. Одначе Хлоя ніколи не грюкає дверима. Вона радше безгучно прослизає всередину, як кіт або якийсь надприродний туман.
Я спрагло дивлюся на свій келих, а тоді, невдоволено зітхнувши, підводжусь і йду на кухню, де тепер уже чую, як вона голосно відчиняє й зачиняє холодильника і дзенькає посудом. Поміж цього шуму я розрізняю ще один звук. Непритаманний мешканцям цього дому.
Десь за хвилю до мене нарешті доходить. Хлоя плаче.
Не знаю, що робити зі сльозами. Я взагалі майже ніколи не плачу. Навіть на татовому похороні. Не люблю мокрі очі, розмазані шмарклі та скиглення. Сльози нікого не прикрашають. Та найгірше, коли плаче жінка. Її неодмінно треба втішати, а я не вмію цього робити.