Я затримуюся біля кухонних дверей. Тоді чую, як Хлоя каже:
— Хай тобі чорт, Еде. Так, я плачу. Або заходь і роби щось із цим, або йди до біса.
Я штовхаю двері. Хлоя сидить за кухонним столом. Перед нею стоїть пляшка джину і великий пивний кухоль. Без тоніка. Її волосся скуйовджене більше, ніж зазвичай, а чорна туш стікає по щоках.
— Навіть не питатиму, чи з тобою все добре…
— Правильне рішення. Бо ця пляшка джину може опинитись у твоїй сраці.
— Ти хочеш про це поговорити?
— Не дуже.
— Добре. — Я вичікувально стою біля столу. — Я можу тобі чимось допомогти?
— Сідай і випий зі мною.
Хоч це й було в моїх планах на сьогоднішній вечір, я не дуже люблю джин, але відчуваю, що її пропозиція обговоренню не підлягає. Я виймаю з шафки склянку і дозволяю Хлої налити мені від душі.
Тремтливою рукою вона підсуває склянку до мене. Припускаю, що сьогодні це в неї вже не перша склянка, не друга й навіть не третя. Дуже дивно. Хлоя любить повеселитися. Хлоя полюбляє трохи випити. Та ніколи раніше я не бачив її п’яною.
— Отож, — каже вона, трохи затинаючись, — як минув твій день?
— Я намагався заявити в поліцію про зникнення мого друга.
— І?
— Попри те що він учора не повернувся до готелю, не має гаманця та кредиток і не відповідає на дзвінки, мені сказали, що його не можуть офіційно оголосити зниклим, доки не мине двадцять чотири години.
— Не може бути.
— Таки може.
— Думаєш, із ним щось сталося?
Вона говорить зі щирим занепокоєнням.
Я надпиваю свій джин.
— Не знаю…
— Може, він повернувся додому?
— Можливо.
— То що ти будеш робити?
— Ну, напевно, завтра доведеться ще раз піти до відділку.
Хлоя пильно вивчає вміст свого кухля.
— Друзі, еге? Від них більше клопоту, ніж користі. Та принаймні з ними легше, ніж із родичами.
— Мабуть, — обережно погоджуюсь я.
— Ой, повір мені на слово. Друзів можна спекатись. А від родичів ти нікуди не дінешся. Вони завжди тут, десь поруч, виїдають тобі мозок.
Вона одним ковтком випиває джин і наливає собі нову порцію.
Раніше Хлоя не говорила про особисте, а сам я нічого не розпитував. Це як з дітьми. Якщо вони захочуть вам щось розповісти, вони розкажуть. А якщо їх випитувати, вони ще глибше заб’ються до своєї шкаралущі.
Та звісно ж, мені завжди було цікаво. Декотрий час я припускав, що вона оселилася зі мною через якісь прикрощі зі своїм хлопцем, можливо, через болючий розрив. Зрештою, є чимало студентських будиночків для спільного найму набагато ближче до її роботи, де вона могла б мешкати з людьми свого віку і життєвих поглядів.
Адже обрати великий моторошний будинок з дивним одиноким господарем може хіба що людина з таємницями, яка прагне усамітнення.
Утім, Хлоя ніколи про це не говорила, а я не наполягав — мабуть, боявся її відлякати. Знайти квартиранта для вільної кімнати — це одне, а відшукати людину, котра розділить з тобою самоту — це зовсім інше.
Я відсьорбую ще трохи джину — і бажання пити миттю зникає. Ніщо так не псує ідею напитися самому, як перспектива мати справу з другом, що хильнув зайвого.
— Ну, — кажу я, — важко буває і з родичами, і з друзями…
— Я твій друг, Еде?
Її питання заскочило мене зненацька. Хлоя дивиться на мене серйозним і трохи неуважним поглядом, її обличчя розслаблене, губи розкриті.
Я голосно ковтаю.
— Сподіваюся.
Вона усміхається.
— От і добре. Бо я ніколи не зроблю того, що може тебе скривдити. Я хочу, щоб ти це знав.
— Знаю, — кажу я, хоч насправді мало в це вірю. Люди можуть скривдити тебе навіть не усвідомлюючи, що вони роблять тобі боляче. Хлоя щодня вже самим своїм існуванням завдає мені трішки болю. Та я не скаржуся.
— Чудово. — Вона стискає мою долоню, і я насторожено дивлюся, як її очі знову наповнюються сльозами. Вона витирає їх рукою. — Боже, та я чортова ідіотка.
Вона робить іще один чималий ковток джину, а тоді каже:
— Я маю тобі дещо розказати…
Не люблю цих слів. Нічого доброго не віщує речення, яке починається такими словами. Це з тієї самої категорії, що й «Нам треба поговорити…».
— Хлоє, — починаю я.
Та мене рятує, у буквальному сенсі, дверний дзвінок. Хтось дзвонить у двері. Відвідувачі бувають у мене нечасто, та й ті ніколи не приходять без попередження.