— Хто це там у біса приперся? — питає Хлоя зі звичною гостинністю та оптимізмом.
— Не знаю.
Я втомлено човгаю до дверей і відчиняю їх. На порозі стоять двоє чоловіків у сірих костюмах. Вони ще не встигають розкрити рота, а я вже знаю, що вони з поліції. Є у них щось «поліційне». Зморені обличчя. Неохайні стрижки. Дешеві черевики.
— Містер Адамс? — питає вищий із них, темноволосий.
— Так.
— Я детектив Фернісс. Це сержант Денкс. Сьогодні ви приходили до відділку написати заяву про зникнення вашого друга Міка Купера?
— Я хотів. Але мені сказали, що його поки не можуть визнати офіційно зниклим.
— Так. Просимо вибачення, — каже нижчий поліціянт, лисий. — Чи можемо ми зайти до будинку?
Я хотів був запитати навіщо, та оскільки вони все одно зайдуть, не бачу в цьому потреби. Я відступаю.
— Звісно.
Вони минають мене і заходять у коридор. Я зачиняю двері.
— Сюди, будь ласка.
Хтозна-чому я веду їх на кухню. І тільки побачивши Хлою, розумію, що це, мабуть, не найкраща ідея. Вона досі одягнена у свій «вихідний» одяг, що складається з обтислої майки з черепами, коротесенької спандексової спідниці, сітчастих колготок і армійських черевиків.
Вона підводить очі на полісменів.
— О-о-о, компанія. Як мило.
— Це Хлоя, моя квартирантка. І подруга.
Обоє поліціянти як справжні професіонали навіть бровою не повели, але я можу собі уявити, що вони подумали. Старший чоловік і гарненька молода дівчина, яка живе в його будинку. Або я з нею сплю, або я старий жалюгідний розпусник. Прикро, але мені більше пасує другий варіант.
— Чи можу я вам щось запропонувати? — питаю я. — Чай, каву?
— Джин? — Хлоя підіймає вгору пляшку.
— Боюся, міс, ми зараз при виконанні, — відповідає Фернісс.
— Е-е-е, ну тоді прошу сідати, — кажу я.
Поліціянти перезирнулися.
— Правду кажучи, містере Адамс, мені здається, що буде краще поговорити з вами наодинці.
Я дивлюся на Хлою.
— Якщо ти не проти?
— Ну що ж, тоді відкланяюся. — Вона бере пляшку і свого кухля. — Якщо раптом знадоблюсь, я буду в сусідній кімнаті.
Вона спідлоба зиркає на обох полісменів і неквапом виходить із кухні.
Вони сідають, совгаючи стільцями, а я збентежено спираюся на краєчок стола.
— Чи можу я дізнатись, у чому конкретно справа? Я вже розповів черговому сержантові усе, що мені відомо.
— Розумію, вам доведеться знову повторити нещодавні свідчення, та чи не могли б ви ще раз усе розказати, з усіма подробицями?
Денкс виймає ручку.
— Ну, Міккі пішов від мене вчора ввечері.
— Перепрошую, чи могли б ви розповісти детальніше? Чому він до вас приходив? Наскільки нам відомо, він мешкає в Оксфорді, правильно?
— Ми з ним давні друзі. Він приїхав до Андербері й захотів зі мною зустрітися.
— Наскільки давні?
— Ми товаришували в дитинстві.
— І ви постійно підтримували зв’язок?
— Не дуже. Та іноді приємно згадати минуле.
Обидва кивають.
— Отже, він прийшов на вечерю.
— О котрій це було?
— Близько пів на восьму.
— Він приїхав автомобілем?
— Ні, прийшов. Готель, у якому він зупинився, розташовано неподалік, і припускаю, що він планував трохи випити.
— Скільки, на вашу думку, він випив?
— Ну… — Я замислююся про порожні пляшки від пива у смітнику. — Самі знаєте, як воно буває. Ви їсте, розмовляєте… десь шість чи сім пляшок пива.
— Я б сказав, немало.
— Напевно.
— Коли він пішов, у якому він був стані, на ваш погляд?
— Він тримався на ногах і начебто не затинався, але я сказав би, що він добряче випив.
— І ви відпустили його самого вертатися до готелю?
— Я пропонував йому викликати таксі, але він відповів, що невеличка прогулянка допоможе йому трохи протверезіти.
— Зрозуміло. То коли, ви кажете, він пішов?
— О десятій, можливо, о пів на одинадцяту. Ще не було дуже пізно.
— Того вечора ви його більше не бачили?
— Ні.
— Ви віддали його гаманець черговому сержантові?
І це було збіса непросто зробити. Вона хотіла, щоб я залишив його в себе, та я наполіг.
— Так.
— Де ви його взяли?
— Напевно, Міккі забув його, коли йшов.
— І ви не намагалися повернути його ще ввечері?
— Я дізнався про гаманець лише наступного дня. Хлоя знайшла його і зателефонувала мені.